Грає синє море

Він озирнувсь і зустрівся з очима людей. І ті очі сказали йому те, що він уже знав.

А назад уже біг розпатланий Дода, і мчали за ним кінні верхівці. Це було те, чого найбільше боялися в цих краях, — турецький наїзд.

Якусь мить усі стояли мов укопані. Безтямними очима дивилися, як передній турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з пліч Доди злетіло щось кудлате, і як Дода — вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий — пробіг ще кілька ступенів, а потім упав… А з долини виринали все нові й нові верхівці.

Перший отямився богомаз.

— Гей, у кого хоч яка зброя, — до мене!

Зброя була в небагатьох. Та й що то за зброя? Кілька ножів, пістоль… Ото й усе… Куди ж з такою зброєю опиратися?

— А може, — долинуло тремтяче з жіночого гурту, — може, вони їдуть кудись далі? Може, ми їм не потрібні?

— Цитьте! — вигукнув Тодор. — Розбирайте сани, узброюйтесь, відбивайтесь, бо пропадемо навіки…

А турки вже близько. Тодор уже бачить їхні обличчя — смагляві, пихаті. Попереду мчить одноокий турчин, — мабуть, ватажок загону.

Тодор вихопив пістоль, прицілився в одноокого. Гримнув постріл, але одноокий устиг підняти коня ставма, і куля влучила огиреві в голову.

Турецька лава врізалася в людський натовп.

Останнє, що встиг побачити Тодор: його син Никодим, схопивши великого дерев’яного хреста з випеченим написом, гамселить направо й наліво…

…Тодор отямився від того, що йому на обличчя хтось лив воду. Потім боляче вдарили носаком у бік. Він розплющив очі й побачив себе на власному подвір’ї.

Одноокий турчин сидів на винесеній з хати лаві й дивився на те, що робилося біля повітки. Двоє вояків з його загону били сугацького попа Онуфрія.

Одноокий сказав:

— Йєтер![1]

Одноокий устав з лави і підійшов до попа.

— Ну? — неголосно сказав він. — Ти будеш плювати на хрест, гяуре?

Піп Онуфрій через силу підвів голову. Прохрипів, захлинаючись кров’ю:

— А щоб ти згинув без покаяння… собачий сину! Я плюну не на хрест — на тебе… Я ж тебе знаю — ти Панько з Немії, христопродавець!..

Одноокий устиг відскочити, кривавий плювок попав йому на чоботи.

— Я тобі відрубаю голову, гяуре! — так само тихо й спокійно сказав одноокий. — А голову твою викину собакам. Ось так. Дивись!

Він махнув шаблею — і попова голова покотилася по землі…

Тодор, хитаючись, підвівся. Його турнули до одноокого.

— То що, богомазе? Ану, покажи свої руки.

Тодор мовчав. Йому чомусь подумалося: що з дідом — поховали його чи ні, чи, може, й над трупом поглумилися турки? А де ж скрипка? Він ніс її в руках… Потім — турки. Комусь він передав її, чи що? А кому? Він пам’ятає, як стріляв, убив коня під однооким, пам’ятає, як його Никодим розмахував хрестом… А де ж він?

— Ти не чуєш, що я тобі кажу? — наполегливіше вів одноокий.

Боже мій, та що ж це вони надумали зробити з селом? Люди пов’язані стоять — це що ж: у Туреччину позабирають, чи як? На галери, на млини, качати воду, на мідні й залізні копальні… А дівчат — у гареми, а хлопців — кого в яничари, кого — в євнухи…

Два акинджі[2] схопили його за руки й витягли їх перед однооким.

— У тебе руки розбійника, а не богомаза. Ти вбив мого коня, якого привели мені з самого Мисру[3]. Чим відшкодуєш цю втрату?

Тодор дивився, де ж це його Никодим.

— Якою ж карою тебе скарати, кажи мені…

Де ж Никодим? Де? Люди, скажіть, де мій син?.. Знову боляче штовхнули. Він подивився перед себе, на одноокого.

І тоді згадалося Тодорові турецьке слово, і він кинув його в пику одноокого:

— Кьопек![4]

— Можеш говорити й своєю собачою мовою. Я її розумію. Бо родом таки з Немії. Ну, що ще скажеш?

— Собака!

— Я міг би тобі одрубати язик за таке, — мовив одноокий. — Але я тобі одрубаю руки, богомазе.

Тодор не встиг ще збагнути його слів, як одноокий махнув шаблюкою перед самим його носом…

— Тату!

То кричав Никодим. Тільки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було розіп’ято на яблуні, а ноги прив’язано сирицею до стовбура.

Тодор заточився назад, махнув своїми страшенно легкими руками і побачив, що ті руки тримають турки і з них тече кров…

— Викиньте собакам ці поганські руки, — навмисне по-українському сказав одноокий і одразу ж повторив наказ турецькою мовою.

І в цю мить Тодор відчув страшний, нелюдський біль у відрубаних руках. Запаморочилася голова, пішли кола перед очима, загуло у вухах. Захитався…

Зависла моторошна тиша. Лиш звідкись долинали дивні звуки — ніби хтось хапав повітря ротом.

Тодор бачив, мов крізь червоний туман, як одноокий підійшов до Никодима і як Никодим щось швидко-швидко почав говорити туркові.

— Змилуйтеся, — плачучи, просить Никодим.

— Сину, — шепоче Тодор, — не просись, не ганьбись…

— Змилуйтеся, — молить син і хоче на коліна впасти, та не може: прив’язаний до яблуні. А на ній яблучата соком поналивалися, як ніколи. А за тими червонобокими — небо блакитне, мов намальоване богомазом Тодором Трагірою…

— Не змилуюся, — чує Тодор. — Ти вбив мого воїна, ти трьох покалічив. Я б тебе на палю посадив, та часу не маю…

— Сину, — кричить з останніх сил Тодор. — Не проси!

Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на батька і сказав:

— Не милуйте!