Грає синє море

Потім, через три десятки літ, згадуючи цю ніч, Ях’я думатиме, що його доля схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтівне, розшаліле море…

Справді — відтоді мине три десятки літ…

Книга перша Стріли над степом

Частина перша

Розділ перший, у якому йдеться про божу кару, що її зазнала наймогутніша з наймогутніших держав світу

Яничар Лазіз штовхнув ліктем свого приятеля Селіма й показав пальцем на правий мінарет Айя-Софії:

— Диви!

Селім зупинився й глянув на високу круту баню, що вирізьблювалася, мов намальована, на тлі темно-блакитного, всіяного зорями неба.

— Хмарку бачиш? Он випливає з-за мінарету… На що схожа?

— На дівчину… Ух ти, мов дівчина-гяурка…

Справді, з-за мінарету випливала незвичайна хмарка, точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяйвом серпи на банях Айя-Софії, мечетей Баязида й Сулеймана, підіймали в небо гострі зубці громади фортеці-в’язниці Єді-куле, роззявляли кам’яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія.

Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина…

Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна.

Десь хлюпала вода, гавкали собаки і брязкало щось залізне.

— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.

— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку… Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке?

Лазізові ураз стало холодно. Татари, разом з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, ніби кілька літ тому пролітала над Кафою отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа українки-полонянки накликала біду на місто.

— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали все військо під Хотином, а тепер треба йти аж на Мекку за султаном — хіба це не біда? — сказав Селім.

Знає Селім, гомонять у яничарських казармах, що султан Осман незадоволений яничарами, що виведе він їх із Стамбула, побуде в Мецці («кожен з вас стане хаджі»[24]), а потім набере нове військо в Анатолії і яничарів або ж понищить, бо непокірними та вередливими поставали, чи розформує їхні орти[25] — і кінець настане яничарству, прирівняє його султан до звичайного війська…

Наче у відповідь, почулося:

— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль ілля…[26]

— …і Мухаммед його пророк, — повторив услід за голосом із темряви Лазіз.

Повз них пройшов дервіш[27]. Він бурмотів собі під ніс молитву за молитвою і видзвонював дзвіночками.

Почувши, що повз нього проходять люди, дервіш вигукнув:

— Біди чекайте, правовірні! Султан Осман Другий хоче знищити яничарів та їхній орден! Синьо-синьо стає на землі!

— Біда буде, Лазізе, — повторив Селім, як вони відійшли від дервіша. — Ти знаєш, про що зараз наші говорять? Говорять, що не треба йти в Мекку, треба йти на Ат-майдан[28], і перекидати казани. І — палити палац великого візира Делавера-паші. Боюся, що одним Делавером не обійдеться…

— Тс-с, — приклав пальця до вуст Лазіз, — а то ще хтось почує…

— Нам з тобою вже не страшно, — всміхнувся Селім. — Той, хто бачив невільницю в небі, — той уже у волі аллаха. Його першого спіткає біда…

— Я перший побачив ту дівчину, — сумно сказав Лазіз.

— Ми разом її побачили…

— Невже не досить тієї кари, що маємо за Хотин? Мені стало моторошно… Ти ж бачив, як я воював під Хотином…

— Ми всі під Хотином воювали хоробро. Тільки аллах став на бік гяурів, а нас змусив їсти собак…

Лазіз мовчав.

Йому згадалися раптом гори, де він жив, коли ще був дуже малим. І батько згадався, суворий чорногорець, і сестра, і мати… В дитинстві його було вкрадено, потім — яничарська школа, далі — він зрікся своєї віри, хоч мови й не забув. Він став воїном султана, найлютішим ворогом тих, хто колись дав йому життя…

Не витримав — озирнувся. Полонянка уже піднеслася високо-високо. Безсило виблискував унизу золотий серп викуваного людськими руками півмісяця…

Бути біді… Коли це настане — сьогодні, завтра?..

***

Грало, мерехтіло, танцювало синє море…

А над Стамбулом здіймалися чорні дими — це яничари розпалили айякланму[29].

Орта за ортою сходилися на Ат-майдан, несли туди свої казани і там перевертали їх догори дном — не підкоряємося, султане, тобі більше, не треба нам твоєї чорби[30], наїлися…

До султанського палацу були послані яничарські посланці, які передали Османові: «Ми не можемо тобі заборонити йти в Мекку. Йди, великий султане, але без нас. Йди, всемогутній султане, але перед тим видай нам свого великого візира Делавера-пашу і ще вісім інших начальників, яких ми ненавидимо, бо це вони довели Високу Браму до ганьби, а нас до старцювання. Віддай у наші руки винуватців нашого горя, а сам іди з миром куди хоч…»

Султан вигнав яничарських посланців.

Грало, мерехтіло, танцювало синє море…