Гробниця

— У перші дні після смерті свого чоловіка я часто приходила на це місце, — мовила вона. — Мені воно здається дуже заспокійливим.

Витягнувши шпильки, Ізольда зняла капелюха й поклала його поряд на лавку. Леоні зробила те саме, а ще зняла й рукавички. Вона подивилась на свою тітку. Її золотаве волосся, здавалося, випромінювало яскраве світло; вона сиділа, як завжди, випрямивши спину й поклавши руки на коліна. З-під краю блакитної бавовняної сукні визирали носки черевичків.

— А чи не бувало вам тут… страшно, я хотіла сказати — самотньо? — спитала Леоні.

Ізольда кивнула.

— Наше подружнє життя тривало лише кілька років. Жуль був чоловіком усталених поглядів та звичок, до того ж більшість часу ми провели поза межами маєтку. Принаймні я.

— Але зараз — зараз вам тут добре?

— Мабуть, я вже просто звикла, — тихо відповіла Ізольда.

Уся колишня цікавість до своєї тітки, дещо притлумлена захватом від учорашньої званої вечері, повернулася різко й негайно, накотилася, немов морська хвиля. Тисячі запитань відразу ж виникли в голові Леоні. І не останнім з них було таке: чому ж Ізольда вирішила все ж залишитися в маєтку, якщо почувалась у ньому не досить затишно?

— А ви дуже сумуєте за дядьком Жулем?

Гілки над їхніми головами гойднулись і щось зашепотіли, забурмотіли, наче підслуховуючи. Ізольда тяжко зітхнула.

— Він був турботливою й тактовною людиною, — обачливо відповіла вона. — І добросердим і великодушним чоловіком.

Леоні підозріло зіщулилась.

— А як же стосовно ваших слів про справжнє кохання? Невже…

— Не завжди в житті буває так, що одружуєшся з коханим чоловіком, — перервала її Ізольда. — Обставини, нагода, злидні — усе це відіграє свою роль.

Утім, Леоні не задовольнила така відповідь.

— Цікаво, а як ви познайомились? У мене було таке враження, що мій дядько рідко залишав маєток, тож…

— Жуль дійсно не любив їздити далеко від дому. Він постійно переймався своїми книгами й дуже відповідально ставився до обов’язків господаря маєтку. Однак він мав традицію раз на рік вибиратися до Парижа, коли ще був живий його батько.

— Отже, під час одного з таких візитів вас і познайомили?

— Так.

Тут увагу Леоні привернули не слова Ізольди, а її жести. Тітка наче мимохіть поклала руку на шию, яка сьогодні, незважаючи на теплу погоду, була закрита легким мереживом. Леоні збагнула, що цей жест був для тітки звичним. Ізольда зблідла, наче пригадавши щось неприємне, про що вона воліла б забути.

— Значить, ви не дуже за ним сумуєте? — наполягала Леоні.

Ізольда всміхнулася своєю загадковою посмішкою.

Цього разу в Леоні вже не лишилося сумнівів. Коли тітка говорила про палке кохання, вона не мала на увазі свого померлого чоловіка.

Дівчина крадькома зиркнула на Ізольду, збираючись із духом і зважуючи, розпитувати далі чи ні. Їй дуже кортіло дізнатися більше, але водночас не випадало бути неввічливою. Попри свою показну відвертість, Ізольда розповіла їй дуже мало про історію свого одруження та шлюбу. Більше того, кілька разів під час розмови в неї виникало враження, що тітка хоче порушити якусь іншу тему, яку вони ще досі не обговорювали, але ніяк не наважується це зробити. Що то могло бути, Леоні й гадки не мала.

— Може, повернемось до будинку? — запропонувала Ізольда, перериваючи її роздуми. — Либонь, Анатоль уже непокоїться, де ми.

Вона підвелася. Леоні взяла капелюшок і рукавички та зробила те саме.

— Тож вам хотілось би, щоб ми залишалися тут і далі, тітонько Ізольдо? — спитала вона, коли вони спускалися з узвишшя на стежину.

Перш аніж відповісти, Ізольда трохи помовчала.

— Побачимо, — згодом відповіла вона. — Попри свою беззаперечну красу, цей маєток є тривожним місцем.

РОЗДІЛ 52 Каркасон, 28 вересня, понеділок

Носій відчинив двері вагона першого класу, і на станційну платформу Каркасона вийшов Віктор Констант.

… раз, два, три — біжи! Як гра в піжмурки. І байдуже, устиг хтось сховатися чи ні.

Дув немилосердний вітер. Якщо вірити носію, то, згідно з прогнозом погоди, на цей регіон насувалася низка буревіїв, яких тут не зазнавали вже багато років. Дехто навіть передбачав, що буря величезної сили вразить Каркасон уже наступного тижня.

Констант озирнувся. Уздовж залізничного полотна вітер хилив додолу й тріпав дерева, від чого ті наче підстрибували, нагадуючи необ’їжджених коней. Небо було сіро-сталевого кольору. Здавалося, зловісні хмари, що неслися по небу, чіплялися за краєчки дахів. «І це — лишень увертюра», — сказав Констант сам до себе й посміхнувся власному жарту.

Він поглянув на платформу, куди служник виніс його багаж. Вони мовчки пройшли крізь приміщення вокзалу, і Констант почекав, поки йому знайдуть екіпаж. Він ліниво спостерігав, як човнярі на каналі дю Міді прив’язували свої шаланди до подвійних швартовів або навіть до стовбурів лип, котрі росли біля води. Об цегляну набережну плюскотіла вода. У газетному кіоску передовиця місцевого видання «Депеш дю Тулуз» пророчила, що буря розпочнеться цього-таки вечора й наслідки її будуть жахливими.