Гробниця

Деякі з побачених у каплиці образів Таро пригадувалися швидше й легше відтворювались пензлем на папері. Образ Блазня набув схожості з Анатолем — із виразом його обличчя, постаттю, кольором волосся та шкіри. Жриця асоціювалася з елегантністю та шармом, які Леоні вбачала в Ізольді.

Проте Диявола вона не стала малювати.

Після обіду Леоні зазвичай читала у своїй кімнаті чи гуляла з Ізольдою в парку. Тітка й надалі була обачливою та скритною щодо обставин свого заміжжя, але мало-помалу Леоні примудрилася витягти з неї шматочки інформації, з якої склалася більш— менш цілісна картина.

Ізольда виросла в передмісті Парижа під опікою підстаркуватої тітки, злої та немилосердної жінки, для якої вона була не більше, аніж зайвим ротом. Після її смерті ставши вільною, але без засобів до існування, дівчині довелось у двадцять один рік самій пробивати собі дорогу в житті. Вона найнялася служницею до одного фінансиста та його дружини. Та жінка, знайома Ізольдиної тітки, за кілька років до того осліпла й потребувала щоденного догляду. Ізольда не втомлювалась, бо її робота була легкою. Вона писала піддиктування листи й іншу кореспонденцію, читала вголос газети й найостанніші романи, а також супроводжувала свою роботодавицю на концерти й до оперного театру. З лагідної інтонації Ізольди, з якою вона пригадувала ті роки, Леоні зрозуміла, що тітці подобалися фінансист і його дружина. Завдяки їм вона набула знань у царині культури, світських навичок і навчилася розбиратись у моді. Ізольда не розводилася про причини свого звільнення, одначе Леоні припустила, що до цього доклався син фінансиста та його негідна поведінка.

Стосовно ж свого шлюбу Ізольда виявляла більше обережності. Однак Леоні було ясно, що нужденність і бажання скористатися нагодою відіграли чималу роль у тому, що її тітка при — йняла пропозицію руки й серця від Жуля Ляскомба. То була ділова угода, а не романтичний союз.

Леоні також удалося дізнатися трохи більше про низку інцидентів, що викликали тривогу в Рен-ле-Бені та які згадував мосьє Беяр, хоча вона не могла збагнути, яким чином ці події були пов’язані з Домен де ля Кад. Ізольда не пояснювала деталей. Ходили також розмови про те, що в 1870-х роках у секуляризованій каплиці неподалік маєтку відбувались якісь непристойні та розпутні дійства.

Почувши це, Леоні ледве стрималася, щоб не виказати своїх сокровенних думок і почуттів. Спочатку її кинуло в холод, потім у жар — то їй пригадалася розповідь мосьє Беяра про те, як панотця Соньєра викликали для приборкання тамтешніх духів і привидів. Леоні кортіло дізнатися більше, але Ізольда чула про цю історію давно й не від самих очевидців, тому чи не могла, чи просто не хотіла вдаватися в подробиці.

Під час іншої розмови Ізольда розповіла своїй племінниці, що в Рен-ле-Бені Жуля Ляскомба вважали кимось на кшталт відлюдника. Залишившись на самоті після смерті мачухи та від’їзду зведеної сестри, він тішився своєю самотністю. Як пояснила Ізольда, він не потребував нічийого товариства, а тим паче^— товариства дружини. Однак у Рен-ле-Бені його статус неодруженого викликав дедалі більшу недовіру, і невдовзі Ляскомб став об’єктом підозр. У містечку почали лунати гучні голоси: чому його сестра втекла з маєтку кілька років тому? А може, вона взагалі нікуди не тікала?

За словами Ізольди, потік чуток та пліток ставав чимраз сильнішим, і, зрештою, Ляскомб змушений був щось робити. Улітку 1885 року новий парафіяльний священик Рен-ле-Шато, Беренже Соньєр, підказав Ляскомбу, що присутність жінки в маєтку посприяє припиненню пліток і заспокоїть місцеву громаду.

Спільний приятель познайомив Ізольду з Ляскомбом у Парижі. Ляскомб чітко дав зрозуміти, що йому буде прийнятно — і навіть бажано, — щоб його молода дружина більшість свого часу мешкала в місті за його рахунок, за тієї умови, що вона приїжджатиме до Рен-ле-Бена тоді, коли він її попросить. У голові Леоні відразу ж промайнуло запитання — хоча вона не наважилася його поставити, — а чи був узагалі їхній шлюб оформлений юридично?

Це була прагматична й зовсім неромантична історія. І хоча Леоні й дістала відповіді на свої численні запитання стосовно природи шлюбу Ізольди з її дядьком, їй так і не стало ясно, про кого з такою ніжністю та закоханістю говорила її тітка під час їхньої першої прогулянки парком. Тоді Ізольда натякнула на велику пристрасть, яка наче зійшла зі сторінок роману. Вона представила Леоні коротенький і болісно-спокусливий опис почуттів, що про них Леоні могла тільки мріяти.

У ці перші тихі тижні жовтня прогнозовані буревії ніяк не давали про себе знати. Яскраво світило сонце, проте воно було м’яким і лагідним. Дув жвавий, але помірний вітерець, і, здавалося, ніщо не могло порушити довколишнього спокою та безтурботності. То була приємна пора, і мало що збурювало поверхню самодостатнього домашнього життя, яке творили для себе мешканці Домен де ля Кад.