Гробниця

Можливо, помітивши її збуджений стан, Анатоль здався. Він усівся посередині на старому металевому стільцеві, не знаючи, як ліпше примостити ноги на нерівній бруківці. Палицю й циліндр він поклав на коліна. Ізольда, яка виглядала елегантно в темній жакетці та спідниці, стала ззаду ліворуч і поклала тонкі пальці в чорній рукавичці Анатолю на плече. Гарненька Леоні в чепурненькій червоно-коричневій жакетці з мідними ґудзиками й оксамитовою оборкою стала праворуч і посміхнулася в об’єктив.

— Ось так, — резюмувала Леоні, коли сеанс скінчився. — Тепер ми назавмоди запам’ятаємо цей день.

Перед від’їздом з Рен-ле-Бена Анатоль здійснив своє вже звичне паломництво до поштового відділення, а Леоні, бажаючи пересвідчитися, що Одрік Беяр дійсно у від’їзді, пішла до його скромного житла. Знайдений у каплиці аркуш із музикою вона поклала в кишеню та збиралася показати його. Вона хотіла також зізнатися мосьє Беяру, що почала з пам’яті малювати образи, бачені нею на апсиді.

І попрохати його розповісти докладніше про чутки, пов’язані з Домен де ля Кад.

Ізольда терпляче чекала, поки Леоні стукала в дерев’яні двері, наче хотіла матеріалізувати мосьє Беяра самим лише зусиллям волі. Віконниці всі були зачинені, а квіти у вазонах на зовнішніх підвіконнях були вкриті фетром на випадок осінніх приморозків, які могли трапитися з дня на день.

Біля будинку відчувалась атмосфера заціпенілості, наче господар довго не збирався сюди повертатися.

Леоні знову постукала.

Коли вона подивилась на будинок із зачиненими віконницями, у її свідомості ще виразніше, ніж раніше, постало попередження мосьє Беяра не ходити до гробниці й не шукати там карт. Хоча вона й провела з цим дивним старим лишень один вечір, Леоні цілком і повністю довіряла йому. Після званої вечері минуло вже кілька тижнів. І тепер, коли вона мовчки стояла перед дверима, які ніхто не відчиняв, до неї раптом дійшло, наскільки сильно їй кортить розповісти мосьє Беяру, що вона слухняно дотримувалась його поради.

Майже повністю дотримувалась.

Вона більше не ходила тією стежиною. Уже не намагалась дізнатися про гробницю щось нове. Правда, вона не повернула до бібліотеки книжку свого дядька, але більше не читала її. І не тільки не читала, а й навіть не розкривала.

І тепер, хоча й пригнічена тим, що мосьє Беяра справді немає вдома, Леоні тільки зміцнилась у своїй рішучості дотримуватися його поради. Щось підказувало їй, що чинити інакше вкрай небезпечно.

Леоні обернулась і взяла Ізольду під руку.

Коли за півгодини вони повернулися до маєтку, Леоні побігла в закуток під сходами та сховала аркуш із мелодією у фортепіанний стілець, поклавши його під погризений міллю «Добре темперований клавір» Баха.

Тепер та обставина, що вона навіть не намагалася цю мелодію зіграти, видавалась їй дуже важливою.

Тієї ночі, коли Леоні загасила свічку у своїй кімнаті, вона вперше по-справжньому пошкодувала, що не повернула книги «Таро» до бібліотеки. Тепер вона чітко відчувала її присутність у кімнаті, навіть попри те, що книжка була схована в скриньці під котушками та клаптями матерії. У її свідомість проникли думки про дияволів, про дітей, викрадених зі своїх ліжечок, про сліди на землі та на камінні, які, здавалося, свідчили про неприборкане зло. Посеред ночі дівчина рвучко прокинулась, бо їй привиділося, що її обступили вісім образів Таро з апсиди в каплиці. Леоні запалила свічку — і примари кинулися тікати. Вона не дозволить їм оволодіти нею.

Бо тепер Леоні добре розуміла сенс попередження, висловленого мосьє Беяром. Тутешнім духам і демонам ледь не вдалося забрати її до себе. І вона більше не надасть їм такої змоги.

РОЗДІЛ 54

Тиха й тепла погода протрималася до вівторка, 20 жовтня.

Сталево-сіре небо повисло низько над обрієм. Густий сирий туман оповив Домен своїми липкими прохолодними руками.

Безлисті дерева перетворились на силуети. Поривчастий південно-західний вітер збурював плесо озера та гнув додолу кущі ялівцю й рододендрону.

Леоні втішалася, що Анатоль устиг сходити на полювання з Шарлем Денарно до того, як настала негода. Уранці брат із ягдташем через плече вийшов з дому з позиченою рушницею. Металеві пряжки його мисливського спорядження тьмяно поблискували на сонці. Під вечір він повернувся зі зв’язкою впольованих куликів та диких голубів. Його обвітрене обличчя та очі сяяли радісним збудженням після вдалого полювання.

А визирнувши наступного дня у вікно, Леоні подумала, що якби Анатоль пішов на полювання зараз, то воно принесло б йому набагато менше втіхи, бо погода зіпсувалася.

Поснідавши, Леоні скрутилася калачиком на канапі в маленькій їдальні біля кухні, прихопивши з собою збірку оповідань мадам Оліфант, і саме в цей час із села привезли пошту. Леоні чула, як розчинилися парадні двері, хтось із кимось привітався, а потім у залі почулися квапливі кроки — то, вочевидь, служниця понесла пошту до кабінету.