– Е! Ну, ти не злися. Звідки нам знати, хто ви. Просто треба попереджати. Так тоже ж не можна. Приїхали, товар зняли і звалили. А ми тут цілий день тусуємо.
– Я радий, що до вас дійшло, чао.
Коли вони відійшли, я поцікавився:
– І хто такий Левон?
– Ти що – Левона не знаєш?
– Ні.
– Ну й мудак, – регоче Тенгіз.
– Ти чого?
– Бо я теж його не знаю.
Тепер настала черга реготати мені.
– То ти теж мудак!
– Я ні. Я принаймні чув про нього.
– І хто ж це такий?
– Крутий чувак. Заправляє великою командою фарців, має зв’язки з лягавими.
– І ти його ніколи не стрічав?
– З таким краще й не зустрічатися. Кажуть, він навіть циганів «поставив».
– А де його можна побачити?
– А тобі нащо?
– Цікаво.
– Він буває в «Інтуристі». Має там свій столик в Кавказькому залі. Підійдеш до адміністратора і попросиш підвести тебе до Левона. Він подивиться на тебе з-під лоба і скаже: «Даю тобі тридцять секунд. Якщо за цей термін не вкладешся, тебе винесуть».
– Не зрозумів. У що це я маю вкластися?
– За тридцять секунд маєш йому пояснити, чого приперся. Якщо не встигнеш, тебе виведуть, дадуть в зуби і відпустять.
Я різко втратив до нього інтерес.
– О! Франики приїхали! – несподівано скрикнув Тенгіз.
Польське авто спинилося за кілька кроків від нас, і фарцівники умить обліпили його, мов таргани. Я ловлю момент, коли поляк іде платити за бензину і розпитую в нього, що за товар. Виявляється, вони їдуть з Туреччини і мають повно джинсового самопалу. Це якраз те, що треба. Недорого і багато.
– Ми берем усе, – кажу я впевнено. – Але тут небезпечно. Зустрінемось на стоянці позаду Оперного.
Полякові така пропозиція сподобалася, бо вони й так прямували до готелю «Львів». Коли він повідомив тарганам, що нічого продавати не буде, нас знову пропекли люті погляди. Якась жінка навіть спробувала вголос обуритися і щось там дзявкнула, але її зацитькали ті двоє, що спілкувалися з нами.
Ми від’їхали услід за поляками. Дорогою я сказав:
– Може, спинитися десь на узбіччі і закупити товар?
– Не вийде. Нас пасуть.
Я озирнувся. Вдалині виднівся міліцейський газик.
– Ті самі?
– Напевно.
– Коли вони встигли?
– А вони постійно всі заправки об’їжджають. Робота в них така. Ми ж їм не дали відчіпного, от їх і вкурвило.
– А тепер що?
– Попробуємо змитися.
На в’їзді в місто ми різко звернули вліво, тоді як поляки поїхали просто. Потім попетляли вуличками і виїхали на Городоцьку. Я весь час зиркав назад, але газика не помітив. Та коли ми заїхали на стоянку, де нас уже чекали поляки, раптом з-за рогу вигулькнув і наш знайомий газик. Він неспішно наблизився до стоянки і вичікувально завмер.
– Ну і що тепер? – ляснув себе по коліні Тенгіз. – Поляки просто уриють і все.
– Мусимо з ними передомовитись.
– Як? Навіть не думай до них наближатися.
Я витяг картку паперу і написав польською, що буду чекати в готелі біля газетного кіоску. Потім вийшов з авта і почимчикував до будки з морозивом. Будка стояла за будівлею, з газика її видно не було. Біля будки крутилися діти. Я вибрав одного і спитав, чи він не хоче морозива. Але коли я пояснив йому, що для цього потрібно зробити, він зажадав не одну, а цілих чотири порції.
– Ви ж хочете, щоб лягаві не бачили, як я передам записку, правда?
– Ну.
– Вони мені поможуть, – кивнув на інших дітлахів.
Я покірно купив їм морозиво, дав записку, і за хвилю вони вже з галасом бігли поміж автами, мовби граючись у лапанки. Малий ховався, пригинався і перебігав від авта до авта, наближаючись до поляків. А опинившись поруч, різко змахнув рукою і пожмаканий клапоть паперу впав на коліна полякові.
Я сідаю в авто, пояснюю ситуацію грузинові, і ми під ошелешені погляди ментів від’їжджаємо. Їхній газик лишається пильнувати поляків. За кілька хвилин один з поляків залишає авто і заходить в готель. Ми зустрічаємося біля кіоску і домовляємось на сьому на цьому ж місці. Все одно їм треба поселитися, розпакуватися й пообідати.
Я зиркнув на годинника, пора було рухатися в «Кентавр» на здибанку зі Славком. В «Кентаврі» Тенгіз відразу рушив обстежувати столики у пошуках відповідної поживи. Я лишив на нього це захоплююче заняття, а сам підсів до Славка біля шинквасу. Славко замріяно бавився порожнім келишком. На другу порцію його явно не вистачало.
– Повторіть, – сказав я бармену. – А мені шампана.
– Ти де пропадав? – зрадів Славко.
– Ой, старий, де я тільки не пропадав.
Я не розповів йому про пригоди з грузином, обмежившись тільки халепою з чекістами.
– Але ти дурний! – похитав головою Славко. – Нащо ти погодився віддати їм ті вірші?
– Та я ж не дам їм ту верліброву фігню, котру він засекретив: «Україна» – «мандоліна», а віршовані «паровози», бо ж Югославія соціалістична країна і там теж Леніна шанують. Бодьові шкоди цим не зроблю.
– Бодьові не зробиш, але собі зробиш. Ти що, дундук, не розумієш, про що їм розходиться? Вхопити тебе на гачок! Одне завдання виконаєш, потім друге і пішло, поїхало.
– І що ти пропонуєш?
– Не дзвони. Пішли вони в задницю. Що вони тобі зроблять?
– А все ж таки мені страх як хочеться побачити здивований чекістський писок, коли він буде читав «Натхнення в Леніна черпаю, До нього на пораду йду!»