Груші в тісті

– Та ось же, – тицьнув я пальцем у постать, що виразно вимальовувалася у спалахах блискавки.

– Я пропала! – жахнулася вона.

Але її жах тривав рівно секунду. Щойно я зник у кукурудзі, як Окса – мокра і горда, – накрившись мокрим коцом, рушила просто на свого чоловіка.

– Що ти тут робиш? Ти вся мокра! Ховайся під парасолю.

– Я хотіла вирвати буряки на борщ.

– Бідненька… ти вся тремтиш…

І вони, пригорнувшись, почалапали в родинне гніздечко.

4

Під зиму кохання в’яне. В таку хвилю відчуваєш, як панна чекає від тебе віщого слова, наприклад: «Давай одружимося!» І ти починаєш задумуватися над цим: а що як справді? Прощайте, дахи, сквери, театри, городи з капустою, поля з озимою пшеницею…

І ось, коли ти вже майже готовий, коли вже маєш ці слова на самому кінчику язика, білі сніги опускаються, притрушують все до кола і хочеться спати.

От тоді настає пора для книжок. Вмощуєшся у ліжку, обкладений стосами книг, і в якійсь напівдрімоті догорає день. Пізно ввечері я відкладаю книгу і думаю, який же я негідник! А коли я починаю думати про свої погані риси, то відразу засинаю.

Моя остання територія

Справа зовсім не в тому, що я люблю смачно поїсти. Тим більше, що це й так кидається в очі. Справа в тому, що кухня і кабінет – це ті священні місцини, де клекоче, булькоче, парує і скипає сакральний продукт творчого процесу, де ти належиш тільки самому собі і можеш заглиблюватися в себе, скільки завгодно. Скажи мені, що ти їси, і я скажу, що ти пишеш.

Де письменник може ще бодай на кілька хвилин вимкнутися, пірнувши у власні думки? В маршрутці, у поїзді… В таксі це неможливо, бо львівські водії зазвичай, щойно ти всівся, перетворюються на синоптиків і починають нудити своїми версіями щодо незабарного потепління чи похолодання. У літаку зосередитися не вдасться: від моменту як запрацювали двигуни, письменник тільки те й робить, що прислухається до звуку мотора. Ще можна непогано вимкнутися на презентації, літературному вечорі, врученні премій, на зборах, на похороні, на обіді в коханої тестьової, на днях народження колєжанок дружини та під час любощів зі шляхетною метою затримати еякуляцію.

Але усі ці випадки недосконалі, адже вони позбавлені такого суттєвого фактору як усамітнення, і кожне пірнання в себе пронизане внутрішньою тривогою, що у будь-яку мить тебе висмикнуть із плинної течії мрій і повернуть до буденності. Інша справа – кабінет або кухня.

Кухня – чудове місце для того, щоб вирішити будь-яку дилему. Коли долають сумніви, чи варто вирушати на чергову презентацію, або відкриття виставки, я іду на кухню і починаю щось готувати. Душу облягає неймовірне умиротворення – а) зупка горохова на реберцях з каляфйорами, морквою, цибулею і печерицями, перетерта у міксері до консистенції рідкого пюре, б) телячі кармонадлі у винній підливі з чорносливом, в) яблучний струдель з горіхами і цинамоном… Після цього уже ніхто нікуди не квапиться. Який сенс плуганитися на презентацію з повним шлунком? Хіба на тому фуршеті подадуть щось смачніше? Ні і триста разів ні.

Усі чоловіки знають твердо, що вся різниця між дружиною і мамою та, що з дружиною ще можна спати. Отже дружина повинна готувати так само смачно, як і мама. Тому усі чоловіки сприймають окупацію кухні як щось само собою зрозуміле. Якщо в хаті є кухня, то у ній має бути господиня. Істина усвідомлена з дитинства. Так думають усі чоловіки. Але не я. Я згоден відступити з усіх зайнятих територій мого будинку, я згоден не залишати одяг у вітальні, не валятися з ноутбуком у спальні, голитися тільки в лазничці, ба навіть не мати нічого проти, аби кохана зазирала мені через плече у комп’ютер, запитуючи: а що ти пишеш? Я охоче поясню їй, що сам не знаю, що пишу, бо коли про це дізнаюся, то мені стане нецікаво писати. Але кухню! Кухню я буду боронити до останку, наче фортецю Бушу, а вкінці її підірву, як героїня повісті М. Старицького. Щоб мені хтось зазирав під покришку і цікавився: а що ти вариш? Нізащо! Щоб мені хтось штрикав виделкою у гуску в яблуках: хіба вона ще не спеклася? Ніколи! «Краще смерть, ніж така потеря!»

Для мене кухня – це інтимна місцина, в якій я мушу під час кулінарного священнодіяння бути сам. Це тільки так здається, що я зосереджений на краянні моркви, фаршируванні перців чи курки. Насправді я продовжую творити. Запах цибулі, тушкованої кружальцями в оливковій олії, шкварчання м’яса, ліниве пихкання мамалиги, що нагадує вулканічну лаву, мелодійне булькотіння курячого росолику, прозорого, як сльоза Роксолани, – все це діє заспокійливо і стимулює якісь потаємні творчі потягнення. Під час приготування їжі мозок продовжує працювати так само, як і за комп’ютером: проскановує попередньо написане і пише далі, delet, пише, delet, пише…