Гумор та сатира. Збірка

У кожного своє горе
І свій гріх, мов камінь.
Той керує, той грабує,
А тому, як у храмі
Вклоняються, мов святому,
І слава до неба.
А може те покійному гидко,
І не слави йому треба,
А молитви…
Отак думав я, бульваром ідучи,
Поруч тополі, Києва окраса,
Та й не помітив, як вийшов
До Кобзаря кам’яного,
До нашого Тараса.
Бачу, букет на постаменті,
І трохи народу.
Так це ж день народження,
Та день його уходу.
І зітхнув я, незграбний, і раптом…
Що це?! Диво якесь чи година лихая?
Поет глянув на мене і теж зітхає
Грудьми кам’яними.
А далі, чи то примара,
Чи насправді було,
Не знаю, тільки з бульвару
Поверта колона пишна.
Ідуть в «Армані» убрані,
У вінках живі квіти,
Охоронці злі бігають.
Ну, значить, влада іде,
А з нею еліта.
І знову чую, зітхнув Поет,
Та іще так сумно!
І я, нахабний, кажу йому:
Чом зітхаєш, не впізнав?
То діти твої великорозумні,
Що уклоняються тобі,
Та інших нахиляють перед тобою,
Та перед собою…
Оно, дивись, твій нащадок,
Той, що всіх умовля
Думать по-українськи.
А в самого, гада,
Маєток англійський,
Рахунок американський,
А в кишеню кладе, стерво,
Мов митник бусурманський.
А поруч, дивись, не зітхай,
Письменнички та нацбезпека,
Та УПА ветерани.
Та на всіх крові крапельки,
Що колись із рани
Закатованих діточок витікала.
А це хто? Білі кали
Тримає, невже правнук отого з СС?
Ні, чую, каже: Yes! Yes!
І всміхається весь час, дурепа,
Це, мабуть, хтось із Госдепу,
Теж твій прихильник, Тарасе.
Та всі вони з одної каси
Годуються: і поети, і олігархи,
І той, що вбрався
В «київського патріарха»,
А сам, як нехристь поганий,
На погибель, нещасний,
Із церкви вигнаний…
Всі вони твої учні,
Ти їм вказав дорогу.
Навчив жаги ворожої крові,
Навчив не боятися Бога.
Так, так! Це ти написав:
Немає, немає Господа на небі.
Ну, от вони Його і забули,
І приходять до тебе,
Поклоняючись тобі, мов ідолу.
Тільки, знаєш, брате,
Господь сказав:
Спокуси у світ прийти мусять,
Та страшна розплата
Чека на того, хто спокусить
Малі Його люде…
І тут зненацька, брехать не буду,
У тому дивному мареві
Побачив я сльози кобзареві.
Почув його тихе: «Горе, горе…»
І зникло все, і натовп, і охоронці,
І прославителів хори.
А я пішов до храму,
Не до Володимирського собору
(Хоч і поруч, а святиня в полоні)
Пішов далеко, на Печерськ,
Бо не мав недостачі у часі я
І там на пагорбі,
Де на Божій долоні
Стоїть наша Лавра,
Молебен замовив на спомин душі
Раба Божія Тарасія…

Украинцы, вам письмо от фюрера