HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

17 червня 2008 року. Становище вкрай ускладнюється. Оборонці більше не мають своєї імпровізованої телескопічної руки, а їхній бункер дістав пробоїни, як у прямому значенні, так і в переносному. Тепер, коли на додачу до вікна зі шлангом, що становить чималу небезпеку для десантників, у есесівців з’явилося два шляхи доступу до крипти, оборонці зрозуміють: це кінець. Вони знають, що приречені. Хлопці припиняють рити землю (якщо досі ще не припинили) і зосереджуються лише на тому, щоб відстрілюватися. За наказом Паннвіца розпочинається нова хвиля наступу: одні есесівці атакують через основний отвір, тимчасом як інші кидають до крипти гранати й намагаються по одному спуститися крізь люк. «Стени» стрекочуть щозмога, намагаючись відкинути нападників. Гармидер, безлад, справжній форт Аламо[75], і це триває, триває, триває, і ніяк не закінчується. Німці наступають зусібіч: через люк, через вікно, сходами. Гранати падають у воду й не вибухають, а четверо чоловіків стріляють без упину по всьому, що рухається.

18 червня 2008 року. У них залишається останній магазин патронів. Таке, гадаю, помічаєш дуже швидко, навіть під час бою, а може, тим паче під час бою. Чотирьом чоловікам немає потреби щось казати. Ґабчик та його друг Вальчик усміхаються один одному, я в цьому впевнений, я немов бачу їхні усмішки. Вони знають, що славно билися. Опівдні чотири приглушених постріли лунають посеред гуркоту бою, який миттю припиняється. Тиша нарешті спадає на Прагу й оповиває місто, наче саван із пилу. Усі есесівці завмирають на місці, ніхто не наважується більше стріляти, ба навіть поворухнутись. Усі чекають. Паннвіц також закляк. Урешті він киває есесівському офіцерові. Той вагається, у ньому не відчувається чоловічої впевненості, яку згідно зі статутом належить демонструвати за будь-яких обставин, а потім наказує двом своїм підлеглим піти подивитися. Есесівці обережно спускаються на кілька сходинок і зупиняються. Наче два маленькі хлопчики, вони обертаються й дивляться на свого начальника, який махає їм рукою: weiter, weiter[76], ідіть далі. Усі присутні в церкві стежать за ними, затамувавши дихання. Есесівці зникають у крипті. Спливають довгі секунди, доки — буквально — із потойбіччя лунає крик. По-німецьки. Офіцер із револьвером у руці рішуче кидається сходами вниз. За який час повертається назад, штани в нього мокрі до стегон. Він кричить: «Fertig![77]» І по всьому. Чотири трупи плавають у воді: Ґабчик, Вальчик, Шварц і Грубий, які застрелилися, щоб не потрапити живими до рук ворогові. На поверхні води — клаптики подертих банкнот і посвідчень особи. Серед розкиданих у підземеллі речей знаходять пальник, одяг, матраци і книгу. На стінах — сліди крові, на дерев’яних сходах — ціла калюжа (щонайменше ця кров — точно німецька). Повно гільз, але жодного патрона: хлопці лишили для себе по останньому.

Полудень. Майже вісім годин знадобилося восьмистам есесівцям, щоб покінчити із сімома десантниками.

251

Моя оповідь добігає кінця, і я почуваюся цілковито спустошеним — неначе в мене всередині сама порожнеча. Я міг би тут і зупинитися, але ні, так не годиться. Люди, які брали участь у цій історії, — не персонажі, а якщо й стали ними, то лише через мене, і я не хочу поводитися з ними, як із персонажами. Без прикрас, не вбираючи нічого в літературну обгортку (принаймні не маючи наміру вбирати), я розповім, що сталося з тими, хто ще лишався живий опівдні 18 червня 1942 року.

Коли я дивлюся новини, коли читаю газету, коли зустрічаюся з людьми, коли сиджу в колі друзів і знайомих, коли бачу, як кожен борсається щосили й намагається подолати черговий абсурдний поворот нашого життя, я кажу собі, що світ безглуздий, зворушливий і жорстокий. Те саме й із цією книжкою: історія жорстока, головні герої зворушливі, а я поводжуся безглуздо. Одначе я в Празі.