HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Насправді мені не хочеться закінчувати цю історію. Я волів би навіки затримати цю мить, коли четверо чоловіків, ув’язнені в крипті, вирішують не здаватися й прорити тунель. Вони визначають — бог його знає як, — що стіна з віконцем-бійницею в тому місці, що під рівнем землі, має крихку цеглу, яку можна легко розібрати. Може, тут вихід, може, тут удасться пробитися? За стіною — м’який ґрунт, десантники подвоюють свої зусилля. Скільки треба прорити до каналізаційного колектора, стоку, ходу, що приведе їх до річки? Двадцять метрів? Десять? Менше? На вулиці сімсот есесівців стоять, тримаючи палець на спусковому гачку, чи то паралізовані страхом перед цими чотирма, чи то занадто збуджені перспективою вигнати з лігвища ворога, що обкопався там, ворога рішучого й незворушного, який уміє битися. Німці навіть не знають, скільки людей там усередині, може, і цілий батальйон, адже крипта п’ятнадцять метрів завдовжки. Зовні — метушня й біганина, посеред якої Паннвіц дає накази. Усередині риють землю із відчайдушним запалом. Може, це лише боротьба заради боротьби, і більш нічого. Може, ніхто з них не вірить у цей божевільний, голлівудський план утечі. Але я вірю. Четверо чоловіків риють землю. Мабуть, вони саме міняються, коли чують ревіння пожежної сирени, що лунає з вулиці. А може, не було ніякої сирени? Треба перечитати свідчення пожежника, який був там присутній того жахливого дня. Ґабчик несамовито риє землю, він засапався й обливається потом, він, який стільки днів мерзнув тут. Я впевнений, що саме йому спало на думку рити тунель, він за своєю природою такий оптиміст. І він риє, він не терпить бездіяльності, покірного очікування смерті. Тільки не сидіти склавши руки, треба бодай спробувати врятуватися! Кубіш помер недаремно. Ніхто не скаже, що його смерть марна! Коли вони почали рити? Ще під час штурму хорів, користаючись із того, що за гуркотом вибухів не чути ударів кайла? Цього я також не знаю. Як можна знати так багато всього й водночас так мало про людей, про історію, про історичні події, із якими живеш роками? Але глибоко в душі я знаю, що їм усе вдасться, я це відчуваю, десантники врятуються із цієї пастки, вислизнуть від Паннвіца, Франк скаженітиме від люті, а потім про них зніматимуть фільми.

Де ж ці бісові свідчення пожежника?

Сьогодні 27 травня 2008 року. Коли близько восьмої години ранку приїжджають пожежники, вони бачать скрізь есесівців і труп чоловіка на тротуарі, адже ніхто навіть не подумав про те, щоб прибрати тіло Опалки. Пожежниками пояснюють, що від них вимагається. Це Паннвіцові сяйнула така блискуча ідея: вигнати десантників із їхнього сховку водою, як щурів із нори, а якщо не вдасться — потопити. Нікому з пожежників не до вподоби таке завдання, чути, як хтось із них бурчить собі під ніс: «На нас не розраховуйте!» Але їхній начальник горлає: «Хто це сказав?» Та хто ж іде в пожежники для такої роботи? Тому начальник сам призначає «добровольця» й наказує йому вибити ґратки у віконці до крипти. Кілька ударів — і ті випадають. Франк плескає в долоні. Починається нова битва — довкола цього горизонтального отвору на око — менше ніж метр завдовжки і сантиметрів тридцять заввишки; довкола чорної діри в невідоме, що несе смерть для німців, щілини світла, такої самої погибельної для тих, хто в крипті. Це вузеньке віконечко перетворюється на ту клітину на шаховій дошці, на яку всі фігури, котрі ще лишилися в грі, прагнуть потрапити, щоб здобути вирішальну позиційну перевагу в партії, де білі (адже першими тут ходять чорні й уміло використовують свою ініціативу) грають у захист «один проти ста».

28 травня 2008 року. Пожежникам удасться просунути у віконце під’єднаний до гідранта рукав. Насоси ввімкнено. Вода крізь бійницю рине до крипти.

29 травня 2008 року. Вода підіймається. Ґабчик, Вальчик та двоє їхніх товаришів стоять по кісточку у воді. Ледве до віконця наближається чиясь тінь, вони пускають в її напрямку автоматну чергу. А вода підіймається.

30 травня 2008 року. Вода підіймається ще трохи, але тепер вона прибуває дуже повільно. Франкові нетерпеливиться. Німці кидають у крипту гранати зі сльозогінним газом, щоб викурити десантників, але марно, бо гранати падають у воду. Чому вони не зробили це спочатку? Загадка. Я не відкидаю, що німці, як часто з ними траплялося, діяли поспіхом і без ладу. Паннвіц видається мені людиною доволі розважливою, але, гадаю, не всі дії військових він контролював, до того ж він сам зрештою міг піддатися паніці. Ґабчик та його друзі стоять у воді, але з таким темпом вони швидше помруть від старості, ніж потонуть.