HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

На вулиці знову починають свою метушню чорні постаті, але ми вже не в Лідіце, а в самому серці Праги. Тепер уже занадто пізно про щось шкодувати. Криті вантажівки під’їжджають до церкви звідусіль, наче промені зірки, що сходяться до осердя. На екрані стеження ми побачили б світляні сліди машин, які, повільно рухаючись до цілі, ось-ось мають зійтися в одній точці, однак завмирають перед тим, як з’єднатися. Два головні пункти, де зупиняються вантажівки, — це берег Влтави і Карлів майдан, тобто два кінці вулиці Ресслової. Водії вимикають фари й глушать двигуни. Із кузовів вистрибують бійці ударних груп. Біля кожних воріт, біля кожного водостічного люка стає на варті есесівець. На дахах установлюють важкі кулемети. Ніч обережно відходить. Скоро світає, і небо вже світлішає, адже літнього часу ще не вигадали, а Прага, хоча й лежить трохи західніше за, наприклад, Відень, усе ж достатньо обернена до сходу, щоб чиста ранкова прохолода обіймала її ще під час сну. Коли з’являється комісар Паннвіц із невеличкою групою своїх людей, увесь квартал уже оточено. Перекладач, який супроводжує комісара, вдихає пахощі, які линуть із квітників на Карловому майдані (мабуть, це дуже добрий перекладач, якщо він ще досі тут після того, як дозволив пані Моравець піти в туалет, щоб накласти на себе руки). Комісарові Паннвіцу доручено оточити й арештувати диверсантів. Це, звісно, честь, але й неабияка відповідальність: у жодному разі не можна повторити невдачі, якої вони зазнали 28 травня; треба уникнути того несусвітнього рейваху, до якого комісар, на превелике щастя, не був причетний. Якщо все пройде як слід, ця операція стане вінцем його кар’єри. Однак якщо все закінчиться не арештом або смертю терористів, а якось інакше, у Паннвіца, поза всяким сумнівом, будуть серйозні неприємності. Ставки максимальні з кожного боку, навіть із боку німців, адже в очах керівництва відсутність результату запросто можуть сприйняти за саботаж, тим паче коли йдеться про те, щоб приховати помилки самого керівництва й угамувати його жадобу крові (тут поєднуються обидва ці чинники). «Цапа-відбувайла за будь-яку ціну!» — таким міг би бути девіз Райху. Тому Паннвіц і докладає всіх зусиль, щоб тільки не втратити прихильності начальства, і дорікнути тут йому нема за що. Це професійний поліціянт, який працює методично. Він дав своїм людям абсолютно чіткі вказівки. Цілковита тиша. Кілька кордонів оточення. Висока щільність поліції у кварталі. Ніхто не стріляє без дозволу. Диверсантів брати живими. Не те щоб комісаром будуть незадоволені, якщо диверсантів уб’ють, але спійманий живцем ворог — це обіцянка десяти нових арештів. Мерці ж не надто балакучі. Хоча труп Моравцової певним чином усе ж таки зумів їм дещо розповісти. Тут Паннвіц, мабуть, посміхається подумки. Тепер, коли нарешті потрібно арештувати вбивць Гайдріха, які три тижні насміхалися з усієї поліції Райху, комісар у будь-якому разі мав би трохи нервуватися. Зрештою невідомо, що чекає на них у церкві. Вирішивши діяти обережно, Паннвіц посилає одного зі своїх людей подзвонити у двері до священика. Цієї миті ще ніхто не знає, що Прага доживає останні хвилини тиші. Поліціянт дзвонить. Минає якийсь час, доки двері нарешті починають рухатися на завісах і на порозі з’являється заспаний ризничий. Перш ніж він устигає розтулити рота, його хапають і надівають на нього наручники. Однак тепер усе ж треба пояснити причину такого раннього візиту. Паннвіц висловлює бажання оглянути церкву. Ризничому перекладають. Кілька поліціянтів проходять коридором, наказують відімкнути другі двері й опиняються в приміщенні церкви. Люди в чорному розповзаються, наче павуки, із тою лише різницею, що не бігають по стінах, а їхні кроки відлунюють попід високим кам’яним склепінням. Поліціянти обшукують усе, але нікого не знаходять. Лишається глянути угорі, на хорах. Паннвіц помічає гвинтові сходи за замкненими ґратами й вимагає в ризничого ключ. Однак той божиться, що не має його. Тоді за наказом комісара поліціянти розбивають замок ударами прикладів. Тої миті, коли ґратовані дверцята відчиняються, униз сходами скочується кулястий і довгастий предмет. Я впевнений: коли лунає дзенькіт металу об сходинки, Паннвіц одразу все розуміє. Він розуміє, що виявив криївку десантників, що вони ховаються на хорах, що вони озброєні й не збираються здаватися. Граната вибухає. Усю церкву затягує димовою завісою. Одночасно лунають автоматні черги — у бій вступають «стени». Один із поліціянтів — найстаранніший, за свідченнями перекладача, — кричить від болю. Паннвіц негайно наказує відступити, але його люди, осліплені й дезорієнтовані, розбігаються під перехресним вогнем по всій церкві й луплять із пістолетів хто куди. Битва в храмі розпочалася. Гості вочевидь не були готові до такого прийому. Може, вони гадали, що все пройде легко, адже зазвичай самого лише запаху шкіри їхніх плащів вистачало, щоб усі кам’яніли від жаху. Отже, ефект несподіванки повністю на боці тих, хто захищається. Сяк-так ґестапівцям удається зібрати своїх поранених і винести їх із церкви. Стрілянина з обох боків призупиняється. Паннвіц вирушає по роту есесівців, яку він веде на приступ, та їх очікує такий самий прийом. Стрільці, які ховаються вгорі, на хорах, добре знають свою справу. Ізнизу їх не видно, у них чудова позиція, із якої прострілюється кожен куток церкви, вони ціляться ретельно, не поспішаючи, стріляють ощадливо й раз по раз влучають. Кожна черга супроводжується вереском когось із нападників. Вузькі й незручні гвинтові сходи роблять хори такими самими неприступними, як найміцніша барикада. Штурм захлинається вдруге. Паннвіц розуміє, що наївно сподіватися взяти десантників живими. Наче щоб посилити навколишній хаос, хтось наказує відкрити вогонь із кулеметів на даху будинку навпроти. МГ-42 гатять у вітражні вікна собору, розбиваючи їх на скалки.