HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Карел Чурда стоїть на тротуарі, на вулиці Бредовській, яку згодом перейменували на Ружову, тобто «рожеву», хоча чехи на згадку про минуле називають її також «вулицею в’язнів». Ця вулиця веде аж до Центрального вокзалу, колишнього Вільсонового. Перед Чурдою Печеків палац — показна будівля із сірого каменю, що стоїть на розі вулиці, похмура і вкрай тривожна. Цю масивну споруду після Першої світової війни збудував чеський банкір, власник майже всіх кам’яновугільних шахт Північної Богемії. Можливо, вугільно-сірий колір фасаду мав нагадувати про походження статків, на які було зведено цей будинок. Однак просто перед німецьким вторгненням обачливий банкір вирішив за краще продати і шахти, і палац державі й переїхав жити до Англії. У наші дні в Печековому палаці міститься міністерство торгівлі й промисловості Чеської республіки, однак 1942 року тут розташовувалася штаб-квартира богемсько-моравського відділення ґестапо. Тут роблять свої чорні справи близько тисячі працівників, а коридори настільки похмурі, що навіть серед білого дня здається, ніби надворі ніч. Цей будинок у самому центрі столиці, обладнаний за останнім словом техніки: тут є своя друкарня, лабораторія, пневмопошта й телефонна станція, і з погляду функціоналу це оптимальне приміщення для нацистської поліції. Його численні льохи й підземелля облаштовано як слід. Управляє всім господарством доктор Гешке, молодий штандартенфюрер, від одного погляду на фотографію якого в мене холоне кров: від його шраму на обличчі, його ніжної жіночої шкіри, його божевільних очей, жорстоких губ, бічного проділу й поголених скронь. Одним словом, Печеків палац є втіленням нацистського терору в Празі, і навіть щоб просто зупинитися перед ним, потрібна певна сміливість. Карелові Чурді сміливості не бракує, але основний його мотив — отримати двадцять мільйонів крон. Потрібна неабияка сміливість, щоб здати своїх товаришів. Потрібно добре зважити всі «за» і «проти». Ніхто йому не гарантує, що німці додержать слова. Він збирається поставити на кін своє життя: пан або пропав, багатство або смерть. Але Чурда — авантюрист. Колись саме жага пригод підштовхнула його записатися до вільних збройних сил Чехословаччини. Та сама жага спонукала його зголоситися добровольцем для виконання спеціальних місій у Протектораті. Однак повернення на батьківщину було йому не до вподоби, у підпільній роботі не виявилося для нього нічого цікавого. Після замаху на Гайдріха він жив у своєї матері, у провінції, у містечку Колін, за шістдесят кілометрів на схід від Праги. Утім, до цього він устиг зустрітися з багатьма людьми, причетними до чеського Опору, серед них Кубіш і Вальчик, із якими він брав участь у пльзенській операції «Шкода», та Ґабчик і Опалка, із якими він неодноразово перетинався, міняючи житла, де вони переховувалися в Празі. Серед інших, йому була відома квартира Сватошів, які дали виконавцям замаху велосипед і портфель. А найголовніше — йому відома адреса Моравців. Я не знаю, навіщо він заходив до них три дні тому. Збирався зрадити їх також? Чи, може, прагнув відновити контакт із підпільниками, від яких уже давно не мав жодної новини? Але навіщо йому повертатися до Праги, якщо тільки не за винагородою? Хіба ж не безпечніше жити в матері, у невеличкому мальовничому містечку Колін? Правду кажучи, ні, не безпечніше: 1942 року Колін був німецьким адміністративним центром; крім того, саме тут збирали євреїв з усієї Центральної Богемії, а місцевий вокзал слугував залізничним вузлом, звідки в’язнів відправляли до Терезіну. Тому цілком можливо, що Чурда не хотів наражати свою родину на небезпеку — окрім матері, у Коліні жила ще його сестра — і повернувся до Праги, щоб відшукати товаришів, які допомогли б йому й прихистили. Яку ж тоді роль відіграли зачинені двері, перед якими від опинився, коли прийшов до Моравців? Схоже, тітонька Моравець чекала на нього, бо ж, коли консьєрж розповів їй про таємничого відвідувача, запитала, чи не з Коліна той приїхав. Але тоді її не виявилося вдома… І нам уже ніколи не дізнатися, чому все сталося так, як сталося: була це насмішка злого випадку чи нестримна воля чоловіка, який рухався до своєї мети? У всякому разі, 16 червня 1942 року Карел Чурда, схоже, усе вирішує. Він не знає, де переховуються його товариші-десантники, але й того, що він знає, цілком достатньо.

Карел Чурда перетинає вулицю, називається охоронцеві, який стоїть на варті біля масивних дерев’яних дверей, каже, що прийшов дати свідчення, іде вгору широкими сходами, застеленими червоним килимом, опиняється в просторому передпокої та зникає в кам’яному нутрі чорного палацу.

246