HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Мені не відомо, коли й навіщо батько й син Моравці повернулися до Праги. Поїхали — і відразу повернулися, пробувши в селі кілька днів. Либонь, хлопчині не терпеливилося допомогти десантникам або ж не хотілося лишати маму саму. А може, батькові треба було на роботу. Вважається, що пан Моравець нічого не знав, але я не можу в це повірити. Коли його дружина приймала вдома десантників, він чудово розумів, що це не скаути. До того ж він не раз звертався до своїх друзів то по одяг, то по велосипед, то по лікаря, то по схованку… Таким чином, уся родина Моравців бере участь у боротьбі з нацистами, зокрема і їхній старший син, який утік до Англії та служить пілотом Королівських повітряних сил і про якого немає новин. Він загине 7 червня 1944 року, наступного дня після висадки союзних військ у Нормандії, коли його винищувач розіб’ється. Майже два роки від теперішніх подій — ціла вічність.

247

Чурда перейшов Рубікон, але, на відміну від Юлія Цезаря, зустріч йому влаштували аж ніяк не тріумфальну. Ґестапівці миттю зрозуміли неабияку важливість його свідчень і, помірно лупцюючи, допитували Чурду всю ніч. Тепер він сумирно сидить на дерев’яній лавці в похмурому коридорі й чекає, як вирішиться його доля. Лишившись ненадовго з ним наодинці, чех-перекладач запитує Чурду:

— Навіщо ти це зробив?

— Я не міг більше дивитися, як помирають невинні люди.

Ну і заради двадцяти мільйонів крон, які він має отримати.

248

Те, чого так боялася в ті жахливі роки кожна родина, одного ранку стається з Моравцями. У двері дзвонять — це прийшло ґестапо. Німці ставлять мати, батька й сина обличчям до стіни й беруться, шаленіючи, перевертати всю квартиру. «Де диверсанти?» — горлає німецький комісар, а перекладач, що його супроводжує, повторює питання по-чеськи. Батько тихо відповідає, що нічого не знає. Комісар іде оглядати інші кімнати. Пані Моравець просить дозволу в туалет. Ґестапівець б’є її по обличчю. Але невдовзі його кличе начальник, і поліціянт зникає за дверима. Пані Моравець звертається з тим самим проханням до перекладача, і той дозволяє. Вона розуміє, що має лише кілька секунд, тому поспіхом замикається у ванній кімнаті, дістає ампулу з ціанистим калієм, не вагаючись розгризає її і відразу помирає.

Повернувшись до вітальні, комісар запитує, де жінка. Перекладач пояснює. Німець миттю все розуміє. Скаженіючи від люті, він кидається до ванної та вибиває двері ударом плеча. Пані Моравець досі стоїть, на губах її застигла посмішка. Та ось жінка осідає і падає додолу. «Wasser!» — кричить комісар. Його люди приносять води, намагаються повернути хазяйку квартири до життя, та марно — вона вже мертва.

Однак чоловік її ще живий. І син живий. Ата бачить, як ґестапівці виносять труп його матері. Комісар, посміхаючись, підходить до хлопця. Батька й сина арештовують і забирають просто в піжамах.

249

Ату, певна річ, страшно катували. Начебто навіть приносили в банці заспиртовану голову матері. «Бачиш цей дерев’яний ящик, Ато?..» Звісно, він не міг не згадати Вальчикових слів. Але в ящика немає мами.

250

Нарешті я — Ґабчик. Як це говориться? Я втілююсь у свого героя. Я бачу, як ми з Лібеною прогулюємося попід руку звільненою Прагою, люди довкола сміються, розмовляють по-чеськи й пригощають мене цигарками. Ми одружені, Лібена чекає дитину, мене підвищили до капітана, президент Бенеш опікується знову об’єднаною Чехословаччиною, Ян у кашкеті набакир приїжджає разом із Анною в «шкоді» останньої моделі, щоб побачитися з нами. Ми йдемо випити пива до кав’ярні на березі річки, куримо англійські цигарки й зі сміхом згадуємо часи, коли боролися з нацистами. А пам’ятаєш крипту? Але ж і холоднеча там була! Ми сидимо на березі річки. Сьогодні неділя. Я обіймаю дружину. До нас долучаються Йозеф і Опалка разом зі своєю нареченою з Моравії, про яку він так багато розповідав. Родина Моравців також із нами, і полковник Моравець, який пригощає мене цигаркою, і Бенеш, який приносить нам сосиски. Він дарує жінкам квіти й хоче виголосити промову на нашу честь. Ми з Яном протестуємо: ні-ні, не треба ніяких промов. Лібена сміється, вона лагідно кепкує з мене, називає своїм героєм. А Бенеш таки починає свою промову, але у Вишеградській церкві, там холодно, я в костюмі нареченого, я чую, як за моєю спиною до церкви заходять якісь люди, я чую цих людей, чую Незвала, що читає вірш, історію про єврея і Ґолема, про Фауста на Карловому майдані. У руках у поета золоті ключі й вивіска з будинку алхіміків на вулиці Нерудовій. Цифри на стіні складаються в дату мого народження, перш ніж вітер розвіює їх…

Я не знаю, котра тепер може бути година.

Я не Ґабчик і ніколи ним не стану. Останньої миті мені вдається стримати себе від спокуси внутрішнього монологу, і завдяки цьому, мабуть, я рятуюся від небезпеки видатися безглуздим у вирішальний момент. Важкість ситуації не є виправданням, я чудово знаю, котра година, і я вже цілком прокинувся.

Четверта ранку. Я не сплю в одній із кам’яних комірок, призначених для мертвих ченців церкви Святих Кирила й Мефодія.