HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Коли стрілянина припинилася, Ґабчик одразу зрозумів, що його товариш загинув, адже хлопці нізащо б не далися в лапи ґестапо живими. Тепер, разом із Вальчиком і ще двома побратимами, Яном Грубим із «Біоскопа» та Ярославом Шварцем із «Тіна» (цей останній нещодавно прибув із Лондона, щоб скоїти ще один замах, цього разу на міністра-колаборанта Емануеля Моравця), Ґабчик чекає, що німці або ввірвуться до крипти, або підуть, так і не виявивши їхньої схованки.

Нагорі, над ними, досі метушаться есесівці, але так нічого й не знаходять. Церква має вигляд наче після землетрусу, а люк, який веде до крипти, накритий килимом, який нікому ще не спало на думку підняти. Звісно, коли сам не знаєш, що шукати, ефективність будь-яких пошуків сильно падає. Не кажучи про те, що поліціянти й солдати неабияк виснажені після нервового напруження, якого їм довелося зазнати. Усім здається, що тут уже нема чого робити, завдання виконано, і Паннвіц ось-ось запропонує Франкові забиратися звідси. Але один із німців усе ж таки дещо знаходить і приносить своєму начальникові. Якийсь предмет одягу, що валявся в кутку, я навіть не знаю, що це було: куртка, светр, сорочка чи, може, шкарпетка. У Паннвіца миттю прокидається інстинкт поліціянта. Не знаю чому, але комісар вирішує, що цей одяг не належить нікому з трьох чоловіків, убитих на хорах, і наказує шукати далі.

Уже по сьомій вони знаходять вхід до крипти.

Ґабчик, Вальчик та двоє їхніх товаришів потрапляють у пастку, наче щури. Їхня схованка перетворюється на в’язницю, і є всі підстави гадати, що вона стане їм могилою. Однак спершу послугує бункером. Ляда підіймається. Коли в отворі з’являються ноги в есесівському однострої, хтось із десантників випускає коротку чергу, немовби демонструючи, що самовладання їх не зрадило. Лунає крик. Ноги зникають. Справи в хлопців кепські, становище безнадійне, але, принаймні на короткий час, у певному розумінні вигідніше, ніж на хорах. Кубіш та його побратими користувалися з переваги, яку надавала їм позиція над нападниками. Тут усе навпаки: есесівці наступають згори, однак вузький отвір змушує їх спускатися по одному, і це дає оборонцям достатньо часу, щоб, прицілившись, убивати ворогів по черзі. Коли хочете, принцип той самий, що й під час битви при Фермопілах, хіба що завдання, яке там вирішував цар Леонід, тут уже вирішено Кубішем. Захищені товстими кам’яними мурами Ґабчик, Вальчик, Грубий і Шварц мають трохи часу, щоб поміркувати. Як звідси вибратися? Згори лунає: «Здавайтеся, вам не заподіють нічого поганого». До крипти можна потрапити лише через люк. Є ще горизонтальне віконце-бійниця, приблизно три метри над долівкою. Десантники мають драбину, щоб до нього дістатися, однак щілина надто вузька, доросла людина там не пролізе. Та й віконце виходить просто на вулицю Ресслову, де повно есесівців. Он є ще кілька сходинок, які ведуть до замурованих бозна-коли дверей, але навіть якщо вдасться ті двері проламати, потрапити хлопці зможуть тільки до церкви, у якій кишить німцями. «Мені веліли переказати вам, щоб ви здавалися. Тож я й говорю. Кажуть, що вам не загрожує нічого лихого, що з вами поводитимуться як із військовополоненими». Десантники впізнають голос священика, отця Петржека, який впустив їх до церкви й заховав тут. Один із хлопців відповідає: «Ми чехи! Ми ніколи не здамося! Чуєте? Ніколи!» Навряд чи це Ґабчик, він би сказав «чехи і словаки»; я гадаю, що це Вальчик. Іще один голос повторює: «Ніколи!» — і автоматна черга лунає, наче підтвердження. А це вже більше схоже на Ґабчика (хоча насправді я нічого не знаю напевне).

Ситуація патова. Ніхто не може ні потрапити до крипти, ні вибратися з неї. Знадвору раз по раз лунає, підсилене гучномовцем: «Здавайтеся й виходьте з руками догори. Якщо не здастеся, ми підірвемо церкву і вас буде поховано під уламками». На кожне таке оголошення оборонці відповідають пострілами. Опір, хоча й часто безслівний, може висловлюватися неабияк красномовно. На вулиці вишикуваних есесівців запитують, хто згоден добровільно спуститися до крипти. Усі мовчать. Старший повторює запитання погрозливим тоном. Кілька солдатів, блідих як смерть, виступають наперед. Решту «добровольців» призначають. Потім вибирають того, хто полізе в отвір першим. Відбувається знову те саме: автоматна черга по ногах, жахливий зойк і ще одним калікою серед надлюдей стає більше. Якщо в десантників достатньо боєприпасів, так може тривати ще дуже довго.