HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Празький вокзал — це велична будівля з двома погрозливими вежами із темної цегли, що наче зійшли з малюнків Енкі Білала. Сьогодні, 20 квітня 1942 року, у день народження фюрера, президент Гаха від імені чеського народу робить подарунок Гітлерові: він дарує йому санітарний поїзд. Зважаючи на обставини, офіційна церемонія, ключовим моментом якої є огляд потяга самим Гайдріхом, відбувається на вокзалі. Доки високий гість інспектує вагони зсередини, надворі — там, де на білій табличці можна прочитати: «Тут стояв пам’ятник Вільсону, який прибрано за наказом райхспротектора обергрупенфюрера СС Гайдріха», — збирається натовп цікавих. Мені б дуже хотілося написати, що в тому натовпі були й Ґабчик із Кубішем, але я про це нічого не знаю, та й, правду кажучи, сумніваюся, що вони прийшли на вокзал. Спостереження за Гайдріхом у таких умовах не дало б їм жодної практичної користі, адже тут ідеться про одиничну подію, яка більше не повториться. До того ж вокзал із такого приводу, певна річ, добре охороняється, і присутність там десантників лише марно наражає на ризик їхню справу.

Натомість я майже певен, що жарт, який миттєво розійдеться по всьому місту, народився саме там. Я уявляю собі, як хтось у натовпі, либонь, старий чех, хранитель духу Чехії, сказав уголос, так, щоб почули всі, хто стояв поблизу:

— Бідолашний Гітлер! Мабуть, він неабияк хворіє, якщо потребує для лікування цілого поїзда…

Ну хіба не бравий вояк Швейк?

186

Йозеф Ґабчик лежить на невеличкому металевому ліжку й слухає, як надворі дзвенять трамваї, що їдуть угору до Карлового майдану. Зовсім не далеко звідти вулиця Ресслова, що спускається до річки, ще не відаючи, яка трагедія незабаром розіграється на ній. Крізь зачинені віконниці до квартири, яка на ту мить є Ґабчиковим притулком, просякають промінчики світла. Час від часу чути, як скрипить паркет у коридорі, на сходовому майданчику чи в сусідів. Ґабчик, як зазвичай, насторожі, однак спокійний. Прикипівши очима до стелі, він подумки малює на ній карти Європи. На одній із них Чехословаччина, на своєму місці й у своїх колишніх кордонах. На іншій — коричнева чума перебирається через Ла-Манш, прагнучи підчепити Велику Британію гачком своєї свастики. І все ж Ґабчик, як і Кубіш, повторює всім, що війна завершиться менше ніж за рік, і, поза всяким сумнівом, вони обоє в це вірять. І звісно, що все закінчиться не так, як цього хотілося б німцям. Оголошення війни Радянському Союзу — це фатальна помилка великого Райху. А друга помилка — оголосити війну Сполученим Штатам, поважаючи свій союз із Японією. У цьому є якась іронія долі, що Франція зазнала поразки в сороковому році через те, що в тридцять дев’ятому зневажила свої союзницькі обов’язки щодо Чехословаччини, а тепер Німеччина має програти війну через те, що не схотіла розривати союз із Японією. Але за один рік? Озираючись назад із наших днів, ми бачимо, який це був зворушливий приклад оптимізму.

Я впевнений, що Ґабчик і його друзі неабияк переймаються такими геополітичними розмірковуваннями і провадять нескінченні розмови про це вночі, коли їх не бере сон, коли можна хоча б трохи розслабитися за несерйозною балачкою — якщо тільки вдасться забути про можливість нічного візиту ґестапо, якщо вдасться припинити дослуховуватися до найменшого шарудіння надворі, на сходах чи в будинку, якщо вдасться не чути уявних дзвінків у своїй голові й водночас бути напоготові, якщо дзвінок у двері пролунає насправді.

То були зовсім інші часи, часи, коли люди щодня нетерпляче очікували не результатів спортивних змагань, а новин із російського фронту.

Утім, російський фронт — це не основне, що турбує Ґабчика. Найголовніше для нього на сьогодні — це його місія. Скільки ще людей вважають так само? Ґабчик і Кубіш переконані в її важливості. Ще Вальчик, красень-десантник, який буде їм допомагати. Полковник Моравець, голова чеських спецслужб у Лондоні. На ту мить — президент Бенеш. І я. Ось, мабуть, і всі. В усякому разі, мета операції «Антропоїд» відома якійсь жменьці людей. І навіть серед них дехто її не схвалює.

Проти операції висловлюються і десантовані підпільники, що діють у Празі, і керівники чеського Опору (чи то пак того, що від нього лишилося), тому що бояться каральних заходів у разі успіху. Нещодавно Ґабчик мав із ними важку розмову. Його переконували відмовитися від місії або принаймні змінити її ціль: замість Гайдріха вбити, наприклад, високопоставленого чеського колабораціоніста Емануеля Моравця. Що ж це за страх такий перед німцями? Наче в собаки, якого лупцює хазяїн: іноді пес може не послухатися, але ніколи не кинеться на свого господаря.