HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Вальчик допомагає двом своїм товаришам шукати місце для операції. Одного дня, коли він тиняється містом, за ним ув’язується бездомний цуцик. Чим привабив тваринку цей чоловік, що вона відчула в ньому близького, що незвичного? Пес іде слідом за людиною. Вальчик невдовзі це відчуває й обертається. Цуцик завмирає. Вальчик рушає далі, цуцик також. Разом вони йдуть через усе місто. Коли Вальчик дістається до своєї тимчасової домівки — приміщення консьєржа будинку, де мешкає родина Моравців, то вирішує взяти до себе цуцика й дати йому ім’я. Коли повертається консьєрж, щоб заступити на свою зміну, Вальчик показує йому цуцика, якого охрестив Бевзем. Відтепер вони ходять на розвідини разом, а коли Вальчик не може взяти цуцика із собою, він благає доброго консьєржа «попильнути цього дракона» (мабуть, пес дуже великий або ж, навпаки, дуже маленький, якщо Вальчик говорить іронічно). Коли хазяїна нема вдома, Бевзь сумирно чекає на нього, лежачи під столом у вітальні, не рухаючись годинами. Насправді цей пес навряд чи відіграє якусь помітну роль в операції «Антропоїд», але я волію радше навести непотрібну подробицю, ніж, ризикнувши, оминути щось важливе.

181

Шпеєр знову приїжджає до Праги, але цього разу вже не на прогулянку. Я гадаю, що міністр озброєння та боєприпасів має намір обговорити з протектором Богемії та Моравії, одного з найпотужніших промислових районів Райху, проблему робочої сили. Навесні 1942 року, коли мільйони чоловіків воюють на Східному фронті, коли радянські танки все далі відтісняють німецькі, а радянська авіація поступово розправляє крила, коли англійські бомбардувальники чимраз частіше здійснюють нальоти на німецькі міста, це питання куди нагальніше, ніж у грудні сорок першого. Увесь час потрібно дедалі більше робітників, щоб виготовляти більше танків, більше літаків, більше гармат, більше гвинтівок, більше гранат, більше підводних човнів і тої нової зброї, яка повинна забезпечити Райхові перемогу.

Цього разу Шпеєр обходиться без екскурсії містом і без офіційного кортежу. Він прибув сам, без дружини: із Гайдріхом у нього ділова зустріч. Жоден із них не має часу на світські умовності. Шпеєр, чий хист у його царині визнаний рівним Гайдріховому в його, цим, безперечно, задоволений. І все ж, зауваживши, що цього разу протектор спокійно їде вулицями Праги не тільки без ескорту, але й у відкритій, неброньованій машині з єдиним охоронцем, який водночас є шофером, міністр не може стурбовано не запитати Гайдріха, чи це безпечно. Той відповідає:

— Чого б це моїм чехам заманулося в мене стріляти?

Протектор вочевидь не читав єврея Йозефа Рота, віденського письменника, що емігрував до Парижа. У газетній статті 1937 року той висміяв надмір застережних заходів і величезну кількість людей, що мали гарантувати безпеку нацистським достойникам. «Бачте, у чому річ, — писав Рот у цій статті від імені одного з них, — я став такою великою людиною, що просто зобов’язаний боятися за своє життя; моя персона така цінна, що я не маю права померти; я так вірю у свою зірку, що стережуся випадку, який може виявитися фатальним для багатьох зірок. Хто ризикує, той виграє! — Хто виграв тричі, не має більше потреби ризикувати!» Тепер Йозеф Рот більше ні з кого не насміхається, бо помер 1939 року, але, можливо, Гайдріх усе ж читав ту статтю, надруковану в дисидентській газеті, а нагляд за такими підривними елементами напевне належав до обов’язків Служби безпеки. Хай там як, а тепер йому, людині дії, спортсмену, пілотові, воїну, треба пояснити, хоча б частково, свою життєву філософію цьому наманікюреному штатському: не личить оточувати себе охоронцями, це міщанська негідна поведінка. Нехай уже собі Борман поводиться так, разом із іншими зверхниками партії. Насправді, Гайдріх заперечує слова Йозефа Рота: краще померти, ніж показати комусь, що ти боїшся.

Однак перша реакція Гайдріха, мабуть, занепокоїла Шпеєра. Чому б хтось мав чинити замах на Гайдріха? Так, начебто бракує причин для вбивства нацистських очільників загалом і Гайдріха зокрема! Шпеєра не обдурити, він знає справжню ціну популярності німців на окупованих територіях і гадає, що Гайдріхові вона також відома. Але цей чоловік видається таким упевненим у собі: Шпеєр не знає, чи патерналістський тон протектора, коли він говорить про «його» чехів, — це порожня хвальба, чи Гайдріх справді такий могутній, як каже. Можливо, в міністра озброєння й міщанські звички, однак він почувається геть не спокійно, їдучи вулицями Праги в «мерседесі» з відкидним верхом.

182