HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Ось так і сталося, що, внаслідок усієї цієї метушні з переїздами, Вальчик, який попервах належав до групи «Сілвер А», швидко сходиться з хлопцями з «Антропоїда». Невдовзі він уже допомагає Ґабчику й Кубішу розвідувати місцевість.

Ось так і сталося, що Карел Чурда з групи «Аут дистенс» зустрічається майже з усіма: і з десантниками, і з тими, хто дає їм притулок. А отже, може назвати багато імен, вказати багато адрес.

179

«Я обожнюю Кундеру, однак найменше мені подобається той його роман, дія якого відбувається в Парижі. Там він усе ж таки не у своїй стихії, неначе одягнув дуже гарний піджак, але чи то на піврозміру більший, чи то на піврозміру менший (сміється). А ось коли Мілош і Павел простують Прагою, я в усе вірю».

Це цитата з інтерв’ю Маржан Сатрапі[43] журналу «Інрокс» із приводу виходу її дуже доброго фільму «Персеполіс». Прочитавши ці слова, я відчуваю невиразну тривогу. Я розповідаю про нього жінці, у домі якої переглядаю цей часопис, і вона мене заспокоює: «Ти ж бував у Празі, ти жив там і любиш це місто». Так, але Кундера також жив у Парижі й любив його! Утім, ось що Маржан Сатрапі каже далі: «Навіть попри те, що я живу у Франції вже двадцять років, виросла я не тут, і в моїх творах завжди буде трішки відчуватися Іран. Звісно, я люблю Рембо, але Омар Хайям (відомий перський поет XII століття — прим. ред.) досі мені ближчий». Дивно, я ніколи над цим не замислювався, та ще й із такого боку. Хіба Деснос мені ближчий за Незвала? Не знаю. Я не думаю, що Флобер, Камю чи Араґон ближчі мені, ніж Кафка, Гашек чи Голан. Утім, як і Маркес, Гемінґвей чи Анатолій Рибаков. Невже Маржан Сатрапі відчує, що я виріс не в Празі? Невже не повірить мені, коли «мерседес» мчатиме до повороту? Ще вона таке каже: «Хоча Любіч[44] і став голлівудським режисером, він раз по раз, знову й знову, вигадував, вифантазовував свою Європу, Європу східноєвропейського єврея. І коли дія його фільмів відбувається в Сполучених Штатах, мені здається, ніби це Відень чи Будапешт. Але так навіть краще». То значить, у Маржан складеться враження, що дія моєї розповіді відбувається в Парижі, де я народився, а не в Празі, куди я прагну всім своїм єством? Невже коли я поведу «мерседес» передмістями Праги, по вулиці В Голешовичках до повороту на Тройський міст, у неї перед очима поставатимуть образи паризьких околиць?

Ні, моя історія починається в одному з міст на півночі Німеччини, продовжується в Кілі, Мюнхені й Берліні, далі переміщується до Східної Словаччини, на хвильку затримується у Франції, потім перебирається до Лондона, Києва, повертається до Берліна й завершиться у Празі, Празі, Празі! Прага — Місто ста веж, серце світу, око циклону моєї уяви, «Прага з пальцями дощу», барокова мрія імператора, кам’яний камін Середньовіччя, музика душі, що лине над мостами, імператор Карл IV, Ян Неруда, Моцарт і князь Вацлав, Ян Гус, Ян Жижка, Йозеф K., «Praha s prsty deště»[45], шем y чолі Ґолема[46], вершник без голови на вулиці Ліліовій, залізний чоловік, що чекає на дівчину, яка може з’явитися лише раз на сто років, щоб звільнити його, меч, замурований у бруківку моста, і цей тупіт чобіт, який я чую зараз… скільки ж іще він звучатиме? Рік. Може, два. Насправді три. Я в Празі — не в Парижі, а в Празі. 1942 року. Надворі провесінь, а в мене немає куртки. «Екзотика — ось що я ненавиджу», — розповідає далі Маржан. У Празі ніде немає екзотики, тому що це серце світу, самісінький центр Європи, тому що тут навесні 1942-го розіграється одна з найвеличніших сцен великої всесвітньої трагедії.

Звичайно, на відміну від Маржан Сатрапі, Мілана Кундери, Яна Кубіша та Йозефа Ґабчика, я не політичний вигнанець. Але, можливо, саме тому я можу говорити звідти, звідки мені забажається, не вертаючись постійно до вихідного пункту, адже я нікому нічого не винен і ніхто не винен мені в моїй рідній країні. У мене немає тої несамовитої ностальгії за Парижем, ані зневіри й меланхолії, притаманних великим вигнанцям. Ось чому я можу вільно мріяти про Прагу.

180