HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

І знову нам доводиться торкатися жанрових обмежень. Жоден нормальний роман не стане бентежити читача, хіба що заради якогось особливого ефекту, наявністю трьох персонажів із однаковими прізвищами. Мені ж доводиться мати справу з полковником Моравцем, мужнім головою чеських спецслужб у Лондоні, родиною Моравців, героїчними учасниками чеського Опору, та Емануелем Моравцем, ницим міністром-колаборантом. А є ж іще капітан Вацлав Моравек, керманич підпільної мережі «Три королі». Прикро, що так багато героїв цієї історії мають однакові прізвища: це, мабуть, неабияк дошкуляє читачеві й заплутує його. Якби я писав звичайний художній твір, то миттю навів би лад з усім цим, перетворивши полковника Моравця, наприклад, на полковника Новака, а родину Моравців назвавши Швіґарами — чом би й ні? А зрадника охрестив би якимось зовсім неймовірним назвиськом: Нутелла, Кодак, Прада чи бозна ще яким. Звісно, я не хочу бавитися в ці ігри. Моєю єдиною поступкою читачеві є те, що я не відмінюю чеські прізвища за родами: хоча жіноча форма прізвища Моравець за всією логікою мала би бути Моравцова, я, одначе, лишаю основну форму, пишучи, наприклад, «тітонька Моравець» замість «тітонька Моравцова», щоб до однієї складності (однакові прізвища персонажів, які існували насправді) не додавати ще й другу (властива деяким слов’янським мовам зміна прізвища, якщо воно стосується жінки або цілої родини). Я ж не пишу російського роману. До того ж у французьких перекладах «Війни і миру» Наташа Ростова стає — чи то пак лишається — «Наташею Ростов».

170

Щоденник Ґеббельса, 6 лютого 1942 року: «Ґреґорі доповів мені про стан справ у Протектораті. Ситуація там дуже добра. Гайдріх блискуче попрацював. Він виявив стільки політичної мудрості й обачності, що тепер уже й мови нема ні про яку кризу. Однак, разом із тим, Гайдріх хотів би замінити Ґреґорі на когось із есесівських командирів. Я не згоден. Ґреґорі чудово знає Протекторат і чеське населення, а кадрова політика Гайдріха не завжди розумна, і до того ж їй бракує чіткої направленості. Саме тому я тримаюся за Ґреґорі».

Хто такий цей Ґреґорі, їй-богу, не маю ані найменшої гадки. І не дайте себе обманути моїм начебто невимушеним тоном: я справді шукав!

171

Щоденник Ґеббельса, 15 лютого 1942 року: «Довго розмовляли з Гайдріхом про стан справ у Протектораті. Ситуація там значно покращилася. Ужиті Гайдріхом заходи дають хороші результати. І, попри це, інтелігенція досі вороже налаштована до нас. У всякому разі, ту небезпеку, яку певні групи чеського населення становили для Німеччини, цілковито нейтралізовано. Гайдріх вдало маніпулює чехами, грається з ними в кота й мишку, а вони проковтують усе, що він їм каже. Гайдріх удався до цілої низки особливо популярних заходів, насамперед до активної протидії нелегальній торгівлі. До речі, просто дивовижно, скільки продовольчих припасів було виявлено в населення під час боротьби із чорним ринком. Гайдріхові з успіхом вдається проводити політику примусового онімечення значної частини чехів. Він просувається у цій сфері вкрай обережно, однак немає жодного сумніву, що результати, які будуть згодом, виявляться чудовими. Слов’ян, наголошує Гайдріх, не можна виховувати так само, як німців. Їх потрібно або ламати через коліно, або постійно привчати до покори. Він обрав другий шлях і миттєво (sic!) досягнув успіху. Наше завдання в Протектораті цілком зрозуміле. Нойрат зовсім збився з пуття, цим пояснюється та криза, що виникла в Празі.

Разом із тим Гайдріх формує Службу безпеки для всіх окупованих територій. Вермахт створив йому чимало проблем у цій сфері, однак подібні складнощі виявляють тенденцію до врегулювання. Що далі, то більше вермахт демонструє свою неспроможність вирішувати ці питання самотужки.

Крім того, за інформацією Гайдріха про деякі підрозділи вермахту, вони не придатні ні в політиці, ні в націонал-соціалістичній боротьбі, а що стосується управління народом, вони в цьому анічогісінько не тямлять».

172

16 лютого лейтенант Бартош, керівник диверсійної групи «Сілвер А», яку було десантовано тої самої ночі, що й Ґабчика з Кубішем, за допомогою радіопередавача «Лібуше» надіслав до Лондона рекомендації, що дають нам змогу дістати досить чітке уявлення про ті труднощі, які поставали перед десантниками в їхньому підпільному житті: