Читаем Я бачу, вас цікавить пітьма полностью

Андрій мовчав, дивлячись у вікно. Світляний напис на площі знову багатозначно підморгував літерою «С», немов натякав, що тримає слово «САД» у заручниках разом із усім клятим селищем. Нарешті він знову обернувся до лікаря, який увесь цей час мовчазно чекав, і висунув ногою стілець. Євген Павлович мовчки сів.

— І що за мем із коржами? — запитав Андрій.

— А… Це… Давно було. У моєї мами виявили рак, і я їхав побачитися з нею в день операції. Ясна річ, що я пів Києва на вуха поставив, хоча які там зв’язки у лікаря з глушини… Так от, я спік для неї торт. Як у дитинстві, коли вона мріяла зробити з мене кулінара… М-та… І ось пру я через пів країни її улюблений «Наполеон». Знаєте, для неї це завжди було найвищим виявом турботи. Боюся не встигнути, боюся роздавити цей чортів торт… Автобус, маршрутка, поїзд, метро, маршрутка… А ті дві години до операції, цілком імовірно, наші з нею останні дві години. Рак усе-таки. Ще й у її віці, — він помовчав. — Так от, усе, що вона мені сказала тоді: «Товсті коржі». «Товсті коржі, Женя. Скільки разів тобі повторювати». І її повезли.

— Вона… померла?

— Ні! Тьху-тьху… Живе тут, зі мною. І я й досі все роблю не так. Одягаюся, харчуюся, лікую людей, живу… Ну й коржі, звісно.

— А батько?

— О, вони розлучені. Мабуть, саме тому в чудових стосунках.

— Добре… Я слухаю вас. Що ви хотіли сказати?

— Що наш мер вимагав одягнути на вас гамівну сорочку. Я ледве-ледве переконав його, що ми не маємо ні повноважень, ні можливості. Сорочки, до речі, й тієї нема. Хочу, щоб ви це знали, — я не вважаю вас божевільним. Деякі наслідки травми, звісно, є… Та головне — маніяк справді існує! Усі, хто це заперечують, просто сховалися під ковдру, і вважають, що наступним буде хтось інший.

— Припустімо… Припустімо, ви на моєму боці. Тоді чому не сказали їм зараз, що чудово знаєте Галу, тому що особисто везли її в лікарню, коли вона померла?

Він важко зітхнув:

— Я кажу лише те, у що вірю. Як і ви. І, на жаль, є речі, щодо яких ми зараз не порозуміємося. І все-таки я прошу вас не кидати цього розслідування. Відпочиньте місяць і повертайтеся. Бо якщо махнете рукою… Якщо подумаєте: «Нехай, як хочуть, так і живуть»… То, боюся, слушність зрештою матиме наш Захар.

— Слушність? — здивувався Андрій. — Щодо воскресінь?

— На жаль, тільки щодо геєни вогненної, — він підвівся, щоб іти. — Це селище зжере саме себе.

Уже ступивши зо два кроки, лікар раптом зупинився й додав:

— Я, до речі, й справді не можу пригадати, скільки саме живу тут. Чи п’ять років, чи шість. Але точніше… — він похитав головою. — У якомусь сенсі тут усе і справді — по колу…

<p>Розділ 36</p><p>Угадай, хто мене вбив</p>

Автобус був старий, наче приїхав простісінько з минулого, і такий бруднющий, ніби за межами селища ніякий не грудень, а дощовий листопад, і навіть сніг на ньому був винятково в налиплих під арками коліс коричневих льодяних брилах. Міла, як і обіцяв мер, принесла папери на відрядження на зупинку й одразу втекла, цвірінькнувши Андрієві на прощання «приємної дороги».

Зі скрипом розчахнувши перед ним двері-гармошку, автобус зустрів його жовтим світлом лампочок і нудотним запахом бензину. Андрій увійшов. Нікого. Жоднісінької душі.

Автобус моторошно заскреготів і рушив. Андрій поліз у наплічник і дістав папери на відрядження, заповнені охайним круглястим Мілиним почерком. Довго роздивлявся. З’єднань між літерами немає, але написані вони так близько, ніби опираються одна на одну… «В» — пузата, «к» схожа на «и»… Потім знову сягнув у рюкзак і вийняв лист — саме отой, від Христини. Вистачило побіжного погляду, щоб зрозуміти — почерк той самий. Він, звісно, не експерт… Зате має тепер що показати експертам. Очевидно, вранці її матері телефонувала так само Міла — зайві люди в таких справах нікому не потрібні…

За вікном пропливло готичне громаддя цукрового заводу і негайно потягло його думки в іншому напрямку. «Собор Паризької Богоматері», — пригадав Харитонове порівняння. Й одразу подумав про кубик цукру, що увінчував складену в загадковому жесті відтяту руку… Він дістав блокнот і почав малювати — поки свіже в пам’яті. Рука, браслет, гральна кісточка на вказівному… Андрій добре малював. Часом заплющував очі, щоб пригадати деталі. Старанно вивів «Christine» на браслеті. Порозставляв крапки на кубику — п’ять, чотири, дві… Аж раптом ручка завмерла над аркушем. Від замружився, звіряючись із пам’яттю. Помилка… Це неправильний кубик.

«Одиниця навпроти шістки, два навпроти п’яти — ось воно як має бути, — прошепотів Андрій. — А тут два і п’ять на сусідніх гранях…»

Чи це він переплутав? Та ні, п’ять, чотири, два — було саме так! Він іще подумав, що крапки на «двійці» стоять несиметрично… Питання в тім, чи міг переплутати вбивця. І якщо ні, то що це означає? Якийсь код?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Абсолютное оружие
Абсолютное оружие

 Те, кто помнит прежние времена, знают, что самой редкой книжкой в знаменитой «мировской» серии «Зарубежная фантастика» был сборник Роберта Шекли «Паломничество на Землю». За книгой охотились, платили спекулянтам немыслимые деньги, гордились обладанием ею, а неудачники, которых сборник обошел стороной, завидовали счастливцам. Одни считают, что дело в небольшом тираже, другие — что книга была изъята по цензурным причинам, но, думается, правда не в этом. Откройте издание 1966 года наугад на любой странице, и вас затянет водоворот фантазии, где весело, где ни тени скуки, где мудрость не рядится в строгую судейскую мантию, а хитрость, глупость и прочие житейские сорняки всегда остаются с носом. В этом весь Шекли — мудрый, светлый, веселый мастер, который и рассмешит, и подскажет самый простой ответ на любой из самых трудных вопросов, которые задает нам жизнь.

Александр Алексеевич Зиборов , Гарри Гаррисон , Илья Деревянко , Юрий Валерьевич Ершов , Юрий Ершов

Фантастика / Боевик / Детективы / Самиздат, сетевая литература / Социально-психологическая фантастика