Я бачу, вас цікавить пітьма

— Я вопше не знаю, про шо ти!

— Знаєш, скот, — прогарчав Андрій, але зближуватися з дільничним не ризикував. Схоже, той боїться по-справжньому.

— Іди оддихни, — сказав Субота. — Виспись. Тоді приходь.

— А ти як знаєш, що я не спав?

У Суботи забігали очі. Нарешті, він важко зітхнув.

— Ти не в тої людини питаєш.

— Ух ти! — здивувався Андрій. — І в кого ж я маю запитувати?

— У мера. Тільки не прямо щас. Я договорюся. Десь через час будь готовий.

— І куди ти мені подзвониш? У рейку?

— Сюди приходь, — пообіцяв Субота і знову нервово зітхнув. — Удвох і підемо. Ти все спитаєш у нього сам. Ми разом. Обсудимо, так сказать.

Увесь цей час Субота нервово погладжував скобу пістолета вказівним пальцем, й Андрій подумав, що тому вже випадало вбивати. Сто відсотків, уже випадало.

…Рівно о десятій Андрій повернувся. Субота дотримався обіцянки — покірно вдягнув куртку, і вони разом пішли до будівлі мерії, обходячи засніжену площу вузькими хідниками — завширшки з лопату.

Павло Борисович зустрічав їх просто у вестибюлі.

— Ну, нарешті! — вигукнув він. — Усі вже зібралися! Давайте швидше!

— Зібралися — хто? — запитав Андрій, коли вони піднялися по широких сходах, застелених килимовими доріжками.

— Усі! Я дав розпорядження не перешкоджати вам ні в чому! Ідіть і скажіть їм напряму, як вважаєте за потрібне! А ми підтримаємо!

— Кому «їм»? — розгубився Андрій.

— Та ви не хвилюйтеся, — Павло Борисович узяв його за лікоть і повів коридором. — А то виходить, ви приїхали, а мер і дільничний вам поперек дороги стали. Це ж неправильно?

— Неправильно, — погодився Андрій.

— Ну, от бачте!

Сказавши це, він одчинив якісь двері, пропустив Андрія вперед, підштовхнув, для певності, в спину — й вони обидва опинилися в напівтемряві.

— Ось, прошу! — дуже голосно сказав Павло Борисович, настирливо пхаючи Андрія вперед, так наче розраховував, що почує ще хтось. — Ми саме обговорювали завтрашній ярмарок, отож перед вами — найактивніші люди селища. А зараз — ваш вихід, Андрію Олександровичу. Розкажіть їм усе! Не стидайтеся! Можна сказати, настав ваш зоряний час!

Вони обидва опинилися на освітленій сцені досить великої актової зали, й у відблисках ліхтарів було видно, що принишкла зала напхом напхана людьми…

Розділ 35 Зоряний час

Мер відступив у тінь, покинувши Андрія у плямі світла — перед пітьмою, що дихала, очікувала, шепотіла. Прикривши очі рукою, він вдивлявся в морок, намагаючись роздивитися присутніх, але видні були самі лише силуети і те, як поблискують у темряві десятки запитливих очей.

Хтось встромив йому в руку мікрофон. Здається, це була секретарка Міла.

— Доброго дня… — невпевнено розпочав він, і тиша стала гробовою.

Він прокашлявся, міркуючи, з чого почати. Пауза затягнулася, й ось залою пройшлося тихе перешіптування. Перебіжне, як брижі на ставку за спокійної сонячної днини.

— Ви, мабуть, знаєте, що я приїхав із Києва як поліційний консультант…

— Що в тебе з лицем, консультант? — вигукнули із зали.

Андрій знову прикрив рукою очі, намагаючись розгледіти того, хто це викрикнув, але зала перед ним була сповнена однакових тіней.

— Цієї ночі мене побили, щоб відібрати докази… Як хтось іще не знає, я тут, щоб знайти серійного вбивцю.

Зал охопило сум’яття.

— Маніяка, — голосніше мовив Андрій, — через якого зникають люди…

— Не треба нас лякати! — пролунав жіночий голос. — Ніхто тут не зникає!

— Наприклад, Христина Рогач, — Андрій трохи посміливішав і заговорив упевненіше: — Вона працювала медсестрою у вашому медпункті.

— Це моя дочка! — почувся хрипкий голос її матері, й Андрій почав вдивлятися в пітьму, марно силкуючись роздивитися жінку. — Вона поїхала в місто, ото й усе…

— Вас обманули, Маріє Григорівно, — спокійно заперечив він. — Той лист — підробка. Вибачте, що доводиться отак ось повідомляти, але вночі знайшли… Фрагмент тіла вашої дочки. Її руку.

Зал зойкнув. У темряві багатоголосою луною повторювалося слово «рука».

— Так вона ж зранку дзвонила, — здивовано заявила Марія Григорівна із темряви. — Пару часов ото як…

— Це точно була ваша дочка? Ви впевнені?

— Та чи це мати голосу доччиного не познає! — обурилася вона, але на слові «познає» її голос зрадливо виписав непевний алкогольний пірует, перетворивши його на неподобне «пзззнайє».

— То де ж рука? — викрикнув якийсь чоловік, і Андрій повернувся на голос.

— Запитайте у вашого дільничного. Я викликав його вночі, ми все бачили разом. Але потім усі докази зникли.

— Бреше! — обурено заверещав звідкілясь із перших рядів Субота. — Він утром до мене прийшов з уже потовченою мордою!

Залом прокотився сміх.

— Розкажи всім, чому ти дістав зброю, коли я ввійшов до тебе? — парирував Андрій.

Зала вмить притихла, очікуючи відповіді.

— Так ти ж накинувся на мене. Забігає такий із бланжем на пів морди: «Де рука?! Де рука-а-а?!»

Знову сміх.

— А кого ви шукали вчора в медпункті? — пролунав із‑за спини голос мера. — Усіх там перелякали!

Він стояв трохи збоку з виглядом господаря цього шоу, і в нього в руках теж був мікрофон.