— Підозрюю, що в усьому, — Андрій повернувся до руки, щоб зробити ще один знімок. — Наприклад, пальці особливо складені. Вказівний і середній — витягнуті, мізинець і безіменний — притиснуті до долоні. Бачиш?
— Я думав, це случайно.
Андрій закотив очі й важко зітхнув.
— А я думаю, він добряче попітнів, щоб зняти трупне задубіння й надати руці потрібної форми.
— Йо-майо… — брови Суботи здивовано злетіли вгору, і він із повагою подивився на Андрія. — І шо це означає?
— Це означає, що треба сідати й думати. Дивися далі: кубик цукру у вигляді гральної кістки…
— Внатурі цукор! — зрадів Субота. — Я й не помітив.
— Я казав тобі, що під заводом є місце, де він або вбиває, або ховає тіла! А ти не вірив.
Субота насупився.
— Цятки на кубику намальовані фломастером. Не знаю, що це означає. Кубик… Гра… Випадок… Треба думати. Ну і синя таця.
Субота, прихилившись до одвірка, спробував зазирнути під прикріплену до дверей інсталяцію.
— Це не таця! — здивовано підсумував він. — Це тарілка від супутникової антени.
— Непогано, — кивнув Андрій. — Молодець. Хоч би що це означало…
Андрій нахилився, майже торкаючись щокою до дверей, і кінчиком пальця ледь підняв краєчок браслета, намагаючись побачити його зворотний бік.
— Не займай, ти шо! — обурився Субота.
— Цікаво, — сказав Андрій і відійшов. — Браслет надітий навиворіт. Спеціально, щоб ми прочитали ім’я…
Субота вийняв із течки бланк і взявся заповнювати протокол огляду місця злочину.
— Ти поки йди собі, спи-оддихай, як ото кажуть, — сказав він Андрієві. — Чого ото обом не спать, правильно?
— Виспався, — відмахнувся Андрій.
За вікном знову був туман. Тиша. Субота ще двічі виходив телефонувати. Виявилося, група далі, ніж він думав. Їдуть. Потім задзвонив телефон дільничного, і в безгомінні порожнього готелю цей звук здавався найгучнішим у всесвіті.
— Да! — стривожено відповів Субота. — Ага… Поняв! Ага… На мості через десять хвилин, поняв. Уже їдемо, да.
— Що на мосту? — запитав Андрій, коли той поклав слухавку.
— Групу зустріти! Вони ж не мєсні.
— То їдь давай, — кивнув Андрюха.
— Ти той-во… Зганяєш на моїй тачці?
— Чого це я?
— Так я ж протокол заповняю. І перегар…
— Що перегар? — не второпав Андрій.
— Од мене — перегар.
Субота підійшов ближче і для переконливості дихнув. Насправді міг би й не підходити — характерне амбре давно поширилося по всьому коридору.
— А там же офіцери з області, — пояснив дільничний. — Я даже не знаю, хто іменно. А тут я з таким факелом — за рульом. Врубаєшся? Вже хоча б не за рульом…
— Добре… — неохоче погодився Андрій.
— І жувачку на звороті купи, га? — Субота тицьнув йому ключі і двадцять гривень. — Цілодобовий магазин рядом з площею…
— Та я бачив…
— У тебе ж мій телефон єсть? Набирай, якшо шо.
— Прямо на мосту чекати?
— Ну так, щоб вони переїхали — а тут ти стоїш. Поняв?
— Зрозуміліше нема куди.
«Опель» дільничного деренчав і похабно вихляв багажником на поворотах, але на місце доїхав без пригод. Темно, лише блякло відсвічує сніг. Туонь скидалася на чорну безодню. Міст зникав у суцільному тумані десь на середині, протилежного берега наче й узагалі не було.
Андрій зупинився на краю дороги, намагаючись не надто з’їжджати в сніг, фар не вимикав.
Уже хвилин за п’ять його почало хилити в сон, тож він вийшов і пішов до мосту. Повітря було свіже, але зовсім не холодне. Пахло річкою.
Він міркував, а чи не поїхати звідціля завтра вранці разом зі слідчою групою. Він таки зібрав тут якусь інформацію, накидав психологічні портрети… І навіть якщо якийсь там геть продажний Харитон почне пхати палиці в колеса, то він знайде в обласному управлінні когось, кому не все одно. Або — повернеться до Києва. Які шанси, що зникла дитина — досі жива? Уже ж фактично п’ятниця. У найкращому разі (відверто кажучи, це фантастичний варіант), пошуки можуть розпочатися в обід.
Це якщо мер раптом особисто візьметься допомагати, якщо божевільний Науменко перестане молоти маячню про реінкарнацію, якщо волонтерів приженуть копняками… І якщо Субота кинеться обшукувати подвір’я. А увечері збігає п’ята доба. І взагалі — чи хоч якась імовірність, що пошуки розпочнуться без втручання з області? І чи варто заради цієї примарної ймовірності ризикувати втратити ще один день? А так — зранку він буде в обласному управлінні. Візьме нарешті міські номери, додзвониться до Валери…
— Ви Андрій?
Він здригнувся. До нього йшов якийсь чоловік, але у світлі фар з-за його спини неможливо було щось роздивитися, лише силует.
— Так… — відповів він, прикриваючи очі долонею. — А ви?
— Я теж прийшов групу зустрічати, — відповів незнайомець. — Вони вам дзвонили? Довго ще?
— Ні, ніхто не дзвонив. Я тут хвилин п’ятнадцять уже… Як вас звати?
— Наберіть Віталіка, запитайте, де вони. Неохота мерзнути.
Незнайомець був за два кроки. Андрій хотів іще раз запитати, як його звуть. Устиг помітити, як той встромив у кишеню ліву руку, — і навіть ступив крок уперед, готовий перехопити руку того чоловіка, якщо раптом той дістане ножа чи пістолета. Але незнайомець ударив справа. Коротко і сильно.