Я бачу, вас цікавить пітьма

Звук почувся знову. Тепер уже чітко — ніби з того боку хтось провів долонею по дверях. Андрій завмер, весь перетворившись на слух. За секунду щось стиха дряпнуло двері й пролунав тихий удар. Наче хтось хотів несміливо постукати кісточками пальців, але стукнув лише раз. І знову тиша.

Андрій нечутно відсунув стілець і підійшов до дверей. Тиша. Він приклав до них вухо. Ні звуку. Тільки чути, як стиха гуде протяг між дверима й одвірком. Він оглянув кімнату, прикидаючи, що тут може бути за зброю, але був лише стілець. Шкода, після того випадку в маршрутці він перестав носити з собою ножа… І тоді, готовий до всього, Андрій швидко обернув ключ і смикнув двері на себе.

Коридор був порожнісінький. Зате з іншого боку дверей було дещо прикріплене — спеціально для київського консультанта поліції. Й не складно здогадатися, від кого.

— Хочеш погратися, — стиха мовив Андрій. — Спробуймо.

До дверей була приклеєна металева тарілка чи, може, кругла таця, пофарбована в синій колір; до таці кухонним ножем прибита відрізана людська кисть із випростаним угору вказівним пальцем, до якого приклеєний гральний кубик, а на зап’ястку — доволі вишуканий золотий браслет. Він був зібраний із тонких прямокутних пластин, і на кожній вигравіювана витонченим шрифтом латинська літера. Літери складалися в слово.

Chrіstіnе

Розділ 33 Арсен

Субота, витягнувши підборіддя, наче лягава — морду, уважно роздивлявся відрізану руку. Його ноги стояли за добрячий метр, наче він боявся, що як підійде ближче, ця рука вхопить його за носа. Андрій схрестив руки на грудях і з виразом непереборної огиди спостерігав за дільничним.

— Чрі-сті-не… — спробував прочитати Субота, зауваживши браслет.

— Христі́н, — виправив Андрій.

— А шо це значить?

— Христина. До речі, ніхто у вас із таким іменем не зникав?

Субота насупився й відійшов від дверей.

— Думаєш, це її рука?

— Ну, рука точно жіноча, згоден?

Субота придивився:

— Тіпа, да.

— Ну, і навряд чи власниця її випадково впустила.

— Впустила? — поліцейський поморщився, вочевидь відчувши підступ.

Андрій тяжко зітхнув.

— Віталік, що будемо робити?

Субота трохи помулявся, наче збирався сказати щось важливе, набрав у груди повітря, а тоді передумав.

— Будемо шось рішать, — нарешті видав він задумливо.

— І що ти там рішать зібрався?

— Зараз буду в область дзвонить… Не трогай тут нічого, поняв?

Грізно мовивши останню фразу, Субота і справді дістав телефон, встромив у рота цигарку і подався до виходу.

Андрій теж дістав телефон і почав фотографувати. Там, де долоня була пробита ножем, крові майже зовсім не було, зате синя тареля перемащена кров’ю. Вочевидь навмисне. Ніж був звичайний, кухонний…

Гральний кубик приклеєний так, щоб було видно три грані: п’ять крапочок, чотири і дві. Андрій збільшив щойно відзняту світлину. Тоді нахилився, щоб роздивитися ближче гральну кістку. Гмикнув.

— Скоро будуть! — повернувшись, бадьоро проголосив Субота.

Він мав явно веселіший вигляд, ніж п’ять хвилин тому.

— Хто буде?

— Слідча група. Там хлопці якраз працювали в якомусь селі. Недалечко. Їх уже завернули до нас, так шо… Не треба фоткати, ти шо! Тайна ж слєдствія!

Субота навіть руку до телефона простягнув, але наткнувся на Андрюхин погляд і передумав.

— Ми з тобою теж слідство, — сказав Андрій. — Бо ти, бачу, забув, ким працюєш…

Субота промовчав. Тільки невдоволено глипав, поки Андрій фотографував.

— То, кажеш, там прямо ціла група? — порушив тишу Андрій. — І криміналісти теж?

— Тіпа, да. Вони якраз по убійству виїжджали, так шо — повний набір. Через час будуть. Або й раньше… — тепер він теж підійшов до дверей, уважно роздивляючись руку. — Цікаво, откудова тут вона.

— Сама приповзла, що неясно…

— Гоніш? — серйозно запитав дільничний.

— А які версії, крім того, що нам підсунули ребус?

— Хто підсунув?

— М-та… — Андрій замислено постукав телефоном по долоні. — Ось ти, коли був маленький, у схованки грався?

— Ну, допустимо…

— От і припусти, що ти дуже класно сховався. Й сидиш такий, ждеш, що всі почнуть нюняти: «Віталічку, виходь, ми здаємося». І вже навіть уявляєш, як вийдеш і скажеш: «Учіться, синки!» А всі відразу почнуть навколо тебе звиватися: «Де ти був? Де ти був?». І ось ти сидиш і хихочеш у кулачок, передчуваєш. Бувало таке?

— Ну, може, й так.

— А тепер уяви, що вони не шукають. Узагалі. Ти так класно сховався, а вони почали в щось інше гратися. Забули. І навіть не намагаються знайти. Облом?

— Западло, — погодився дільничний.

— І що ти зробиш тоді? Ясне діло, висунешся й гукнеш: «Знайдіть мене, барани!» І знову сховаєшся, і будеш хихотіти, бо вони шукають тебе зовсім не там.

— Я в мамчиній шафі ховався за зимовим пальтом, — зізнався Субота й усміхнувся.

— Тільки зараз ти не ховаєшся, а шукаєш. А вбивця щойно гукнув: «Знайдіть мене, барани!» І приніс Христинину руку. Причому, приніс мені. Бо у вас із мером він, мабуть, уже не вірить. Бачиш, вона навіть підписана про всяк випадок. Для тупих. Січеш?

Субота здивовано вилупив очі:

— То ти думаєш, це він сам її припер?! Лічно?

— Нє, блін, Христину попросив! Таке ляпнеш…

— А в чому ребус?