Я бачу, вас цікавить пітьма

— Коли це я встигла вам таке сказати? — здивувалася Ксеня.

— Тоді й устигли… А тепер я взнав, що ви, як усі: терпите ревнивого мудака, який вас лупцює. А іноді робить дещо й значно страшніше. Я правду кажу? Набагато страшніше.

Вона нервово кинула в лоток брудний тампон і вдала, що її цілком поглинуло складання марлевої серветки.

— Не знаю, що там вам намолов Субота… І чому ви взагалі лізете в моє особисте життя…

— Тому що вам не все одно. Коли я запропонував шукати дівчинку, і ви погодилися, не замислюючись, — вам не було начхати, як усім навколо. А тепер не все одно мені.

— Я взагалі не розумію, про що ви. Яку таку дівчинку я погодилася шукати?

— Надю. Маленьку дівчинку з особливостями розвитку.

Оксі скривилася, але Андрій не дав їй заперечити.

— Якщо жити з монстром — це і є ваше особисте життя, то живіть собі! — палко промовив він. — Але навіщо ви підігруєте комусь в іграх, сенсу яких не знаєте?

— Андрію, я не знаю ніякої Наді!

— Ага, і її теж! — здивувався він. — І Галу, яка намагалася накласти на себе руки у вас на очах, ви теж зовсім не пам’ятаєте?

— Боже мій, ви знову! — вона грубо наліпила йому на щоку марлеву серветку, навмисне завдавши болю.

— Оу! Легше…

— Не було ніяких Гал! І шукати якихось там дівчаток я теж не погоджувалася! Того вечора ми говорили про Христину — і лише про неї! Даремно ви не послухалися лікаря.

Дивно, та вона говорила це дуже натурально. Переконано. Він удруге подумав, що все це занадто добре як на аматорську виставу.

— Як скажете… — замислено пробурмотів Андрій. — То хоч про Христину ми можемо поговорити?

— Нема про що тут говорити, — вона заходилася прибирати в маніпуляційній. — Знайшлася, то й Богу дякувати…

— А ви сама коли востаннє писали листи рукою? Хто взагалі в наш час пише листи!

— Мені сказали, що вона жива, і я рада… — тихо мовила вона, і радості в її тоні було менше за все.

— Сьогодні вночі я знайшов праву Христинину руку — прибиту до дверей свого номера. А телефон, на який устиг усе сфотографувати, в мене забрав невідомий грабіжник, щоб тут і надалі всі вважали, начебто нічого не відбувається!

— Як руку? — запитала Оксі й сіла на стілець.

— Жіночу кисть із золотим браслетом, на якому зісподу гравіювання «Christine» латинкою. Був у неї такий?

— Не пам’ятаю… — й Оксі пополотніла.

— Але останнім часом нічого схожого на ній не бачили?

— Ні.

— Цікаво… — Андрій дістав блокнот і зробив якусь позначку. — Отже, вбивця був у неї вдома… Й очевидно, знав, де лежить браслет. У неї були близькі друзі?

— То Христина загинула?

Її очі благали, щоб він відповів «ні».

— Боюся, що так. Я, звісно, не проводив експертизи, але шансів… — він промовисто похитав головою.

Вона відвернулася, наче побачила щось у вікні. Крадькома втерла сльози.

— Хто наказав вам вдавати, ніби Галини тут ніколи не було?

— Що? — вона обернулася.

— Хто сказав вам… Лікар? Субота?

— Ідіть. Ідіть, будь ласка. Я більше не витримаю цієї маячні. Тільки встигла подумати, що ви кажете правду і хочете допомогти…

— Я правду вам сказав! Я фотографував на телефон — руку фотографував. І от бачте, що!

— Тоді нащо ви мелете всю цю дурню про якусь там Галу? — вигукнула Оксі й навіть підвелася.

— Це не дурня! — гукнув він і теж підхопився.

Грюкнули двері — прийшла змінниця Ксені.

— Ідіть звідси, — втомлено попросила вона. — Просто зараз.

Субота сидів, задерши ноги на стіл, щось дивився у своєму телефоні.

— Здоров! Як жисть?! — бадьоро вигукнув він, побачивши Андрія, і стурбовано додав: — А що з лицем?

Варто зауважити, що й бадьорість, і стурбованість у поліцейського вийшли вимучені, неприродні. Андрій, не зронивши й слова, рушив просто до його столу.

— Шо? — спитав той, зачувши смалене.

І коли Андрій, так само мовчки, ступив іще крок, поліцейський підскочив і спробував було оббігти з іншого боку письмовий стіл. Андрій легко штовхнув його, перекриваючи Суботі шлях до втечі. Поліцейський з гуркотом перекинув квадратну металеву урну, ледь не впав, а тоді відступив у куток і огидно вишкірився.

Якби щури вміли посміхатися, то, загнані в кут, вони мали б точнісінько такий вигляд.

— Де рука? — запитав Андрій. — Де група з області? Де мій телефон?

— Ти про шо вобше? — обурився Субота, але вийшло відверто паршиво, тому що ідіотська посмішка так і не зійшла з його вуст.

— Не виходить, Віталік, — похитав головою Андрій. — Хріновий із тебе актор. Але нічого, зараз я тобі грим підрихтую, стане краще.

Андрій прибрав з дороги стілець і ступив до дільничного.

Та раптом Субота звичним жестом витягнув пістолет. Отак запросто — наче запальничку. Лівою, тому Андрій і не встиг зреагувати.

На обличчі поліцейського вигравала ледь помітна напівпосмішка, й Андрюха моментально відчув — Субота готовий вистрілити.

Він уже бачив такий погляд. Багато разів. У хлопців у легіоні, у побратимів на фронті. Він і сам умів так дивитися. Тільки цього разу зброя була не в нього.

— Сховай ствол, придурок, — спокійно сказав Андрій.

— Одійди сначала! — виплюнув Субота.

— Куди ти подів руку?

— Яку руку?

— Іще раз спитай, і тобі доведеться мене застрелити. Чи, думаєш, ніхто не запитає, де я подівся?