Як не померти на самоті

Стівен розповів, що не пригадує випадку, коли просто інтуїтивно знав, що робити. Він дуже ретельно вивчав тему, перш ніж ухвалити щодо неї будь-яке суттєве — чи несуттєве — рішення. Раз на кілька місяців чоловік проходив співбесіду в новій компанії («Щоб мати варіанти», — пояснив мені) та зрештою залишався на своїй теперішній роботі. Він дві години читав відгуки про віскі, перш ніж купити своєму татові пляшечку такого на День батька. Кожне рішення Стівен розглядав як задачу, яку треба розібрати, проаналізувати та якою потрібно добряче заморочитися. В помітках на його телефоні були суцільні переліки плюсів і мінусів. Навіщо ризикувати, ухваливши просто нормальне рішення, коли від ідеального тебе відділяють лише кілька годин дослідження?

Хоча час від часу така поведінка дратувала його друзів (і роботодавців), тільки сам Стівен насправді страждав від своєї нерішучості. І ще його дівчина Ґаббі.

Ґаббі кохала Стівена. Стівен кохав Ґаббі. Вони чотири роки зустрічалися і три з них жили разом. Але чоловік часто запитував себе: «Хто ще може бути десь там?» Він знав про гарні риси характеру Ґаббі. Та працювала медсестрою, доглядала котів у місцевому притулку для тварин. Була відданою, ласкавою, турботливою, привабливою, доброю та розумною. Однак цього виявилося недостатньо. Стівен волів, щоб вона була більш товариською. Він прагнув запрошувати гостей на обід і глибокодумних розмов на абстрактні теми.

Ґаббі почувалася готовою вийти заміж і створити сім’ю. Стівен, у своєму стилі, такої певності не мав.

Після року чекання на Стівенове рішення Ґаббі подумала, що з неї досить. Їй набридло ходити на весілля друзів, які познайомилися, коли вони зі Стівеном уже зустрічалися. Одного пізнього вечора вона сказала Стівенові крізь сльози: «Я більше не можу чекати. Я хочу заручитися або розійтися».

Наступні кілька місяців Стівен уявити не міг, як йому вчинити. Він хотів хотіти заручитися, але так і не змусив себе освідчитися. Чоловік обговорював це зі своїми друзями. Він довго плавав, обмірковуючи це питання, але навіть не наблизився до розуміння того, чого насправді бажає.

Стівену не вдавалось облишити запитувати себе: «Чи не міг би я бути на п’ять відсотків щасливішим із кимось іншим?»

  Максималізм проти вдоволеності

Стівен — максималіст. Максималісти залипають на тому, щоб ухвалити найкраще з можливих рішень. Американський економіст, політолог і когнітивний психолог Герберт А. Саймон першим описав цей профіль особистості у своїй роботі 1956 року. На думку Саймона, максималісти — це особливий тип перфекціоністів. Вони відчувають потребу розглянути всі можливі варіанти, щоб набути готовності обрати. Але вдовольнити цю потребу стає надто складно і навіть нереально, коли перед ними відкривається величезна низка можливостей.

Протилежність максималіста — вдоволений (тим, що має). Такі люди виробили свої стандарти, але не надто переймаються тим, що десь там може знайтися щось краще для них. Вони знають власні критерії, тож шукають, доки не натраплять на «досить гарний» варіант. Вдоволені не обов’язково швидко вгамовуються, просто здатні вирішити, зібравши певну інформацію та визначивши задовільний варіант.

Уявіть, що вам потрібно летіти дві години. Літак набирає висоту, і ви починаєте обирати фільм. Ви А) обираєте перший фільм, що начебто викликає ваше зацікавлення, і за п’ять хвилин після того, як сіли на своє місце, вже поринаєте в «Розумника Вілла Гантінґа» або Б) двадцять п’ять хвилин переглядаєте назви всіх нових фільмів — комедій, драм, документальних та іноземних, — а також усіх телешоу, доки знаходите найкращий для себе варіант.

Якщо ваш варіант — А, то, найімовірніше, ви вдоволений. Якщо ж варіант Б — ви точно максималіст. (Ви можете опинитися десь посередині між цими крайнощами чи виявитися максималістом у окремих сферах свого життя і задоволеним — в інших.)

Максималісти залипають на ухваленні рішень. Вони вірять, що ретельний аналіз зрештою покращить їхнє життя. Але це неправда. Вдоволені не просто здатні ухвалювати гарні рішення, а зазвичай ще й залишаються більш задоволені ними. Це тому, що — повторюю ще раз — вдовольнятися не означає швидко заспокоюватись. У вдоволених можуть бути дуже високі стандарти, і вони зупиняються лише тоді, коли ці стандарти дотримано. Різниця в тому, що, вже зупинившись, вони не тягнуться до того, що ще може бути десь там. Максималісти ж добирають варіант, який відповідає їхнім стандартам, але почуваються змушеними розглянути всі можливості.

Коли йдеться про стосунки, максималісти — як-от Стівен — помилково вважають, що, добре пошукавши, натраплять на ідеальну людину та будуть абсолютно певні свого рішення. Але такої ідеальної людини (та цілковитої впевненості) не існує. Ось чому максималізм призводить до страждань, затримок з ухваленням рішень і втрачених можливостей. Загалом удоволеним бути краще.

  Чому максималісти такі?