Як не померти на самоті

Передусім зосередьтеся на собі. Ми найбільше здатні любити, коли самі почуваємося цілісними. Що впевненіше та комфортніше нам із самими собою, то легше віддавати й ділитися з іншими. Якщо ви попрацюєте над тим, щоби спочатку ощасливити себе, а не очікувати цього від когось іншого, у взаєминах вам буде простіше.

Незважаючи на те що думка про психотерапію для пар може відлякувати, чи не поміркувати про це, навіть якщо ви не одружені. Побутує помилкове бачення: взаємини, яким знадобилася терапія, уже пізно рятувати. Ні! Дайте їм шанс. За словами фахівця зі стосунків Джона Ґоттмана, на тлі того, що у США відбувається майже мільйон розлучень щороку, менше ніж 10 відсотків таких пар принаймні один раз зверталися по допомогу до професіонала. Психотерапія для пар є предметом вивчення та перевірки вже кілька десятиліть. Хтозна, скільки з таких пар могли б урятувати свої взаємини, якби отримали професійну підтримку.

Мені легко давати вам такі поради завдяки власному досвідові. Досвідові, коли я вирішила залишитися.

Кілька років тому ми зі Скоттом сиділи у вишуканому нью-йоркському ресторані. До нашого столика підступив офіціант і запропонував кошик, повний булочок, щойно з печі. Я взяла одну та трохи кисловершкового масла з морською сіллю.

— Чим ти займаєшся на роботі? — запитала я Скотта.

На той час ми зустрічалися три роки, один із яких прожили разом у Сан-Франциско. Я тимчасово переїхала до Нью-Йорка, щоб узяти участь у чотиримісячній резиденції TED. Скотт улаштував для мене цю вечерю-сюрприз, щоб відсвяткувати закінчення програми. Це був широкий жест, який я оцінила, бо справи наші йшли не надто добре.

Певності й у наших стосунках не було із січня, коли все перевернулося догори дриґом через значні зміни у моєму житті. Після майже десяти років у корпоративному світі я покинула його задля роботи, до якої відчувала пристрасть. Раніше я отримувала зарплатню в технічній компанії, а тепер не заробляла нічогісінько, раніше працювала в офісі серед тисяч людей, а тепер — сама та в іншому місті.

У нас було кілька довгих складних розмов. Я розповідала Скоттові про свої цінності, яких, на мій погляд, нам бракувало (спільнота, друзі, подорожі), та просила його докладати більше зусиль до покращення цих сфер нашого життя. Ми навіть зверталися до жахливого психотерапевта для пар, який цитував власні кульгаві публікації з Фейсбука та пропонував нам, невротикам-євреям, вдатися до екстремальних видів спорту, щоб відновити зв’язок. За іронією долі ми тепер пов’язані взаємною неприязню до нього.

Під час однієї з тих непростих розмов Скотт сказав, що я ніколи не слухаю, коли він описує свою роботу.

— Ти вважаєш те, чим я займаюся, нудним, — мовив Скотт. — Це не так. Ми намагаємося допомагати рятувати життя жінок, удосконалюючи онкоскринінг молочних залоз.

Він мав рацію. Я ніколи до пуття не розуміла сутності його роботи. Попри те що працюю в технічній галузі, я не надто знаюся на техніці (насилу опанувала дзеркальний фотоапарат). Коли мене запитували про роботу Скотта зі штучним інтелектом у «Ґуґлі», я зазвичай відповідала мішаниною слів «машинне навчання», «комп’ютерний зір» і «рентгенографія», доки мені співчутливо кивали, і розмова тривала далі.

Зрештою довгі чотири місяці закінчилися, і Скотт прилетів через усю країну, щоб побачити мій виступ на TED, присвячений романтичним стосункам. (Я не прогледіла іронії: на тлі моїх потуг допомогти іншим вибудувати міцне кохання мої стосунки розсипалися на друзки.)

Скотт запросив мене до того вишуканого ресторану, щоб відсвяткувати мій виступ. І тоді я нарешті вирішила довідатися, чим він заробляє на життя.

Скотт пояснив основи своєї праці: те, що він робить і як це може сприяти розвитку рентгенології. Я сиділа, слухала, як Скотт розкриває тонкощі своєї ролі в команді, що займається мамографією, і пишалася ним. Я не могла зрозуміти, чому ніколи досі не завдавала собі клопоту розпитати його про роботу.

Перед тією вечерею я багато годин розмірковувала, наодинці та з друзями, чи не варто нам розлучитися. Я пройшла всі ті вправи та страждання, про які розповідала вище.

Але того вечора, по-справжньому замислившись над власною поведінкою, я усвідомила, як багато чого просила його змінити в наших стосунках, а сама не бажала докладати до цього зусиль.

Простих зусиль: звертати увагу, запитувати, слухати. До цієї вечері я була «шевцем без чобіт» зі старої приказки. Прагнучи допомагати іншим зі стосунками, я забула про власні взаємини.

Того вечора я неймовірно старалася зрозуміти розповіді Скотта про його роботу. Я відчинила двері — і він ступив у них. А потім відбулась одна з найкращих розмов у наших стосунках.

Я вважаю ту вечерю поворотним моментом наших взаємин, моментом, коли я осягнула, що спри­ймаю Скотта як належне і приділяю більше уваги роботі, електронній пошті та тренінгам для клієнтів.