Як не померти на самоті

Либонь, один із найскладніших аспектів розлучення у наш час — те, що ви більше не напишете партнерові, коли у вас на роботі трапилося щось цікавезне чи коли потребуватимете спустити пару через свою сім’ю. Автор книги «Сила звички» Чарльз Дагіґґ виявив у ході досліджень, що чудовий спосіб позбутися звички — це замінити її якимось новим заняттям.

Для того щоб допомогти клієнтам упоратися зі звичкою надсилати текстові повідомлення, через яку вони ризикують відкотитися назад, я прошу їх укласти перелік конкретних моментів, із якими їм може бути складно впоратися, а потім указати людей, яким вони писатимуть замість колишніх. Я називаю це інформаційною підтримкою.

Заповніть власний Аркуш інформаційної підтримки. Я запропонувала кілька варіантів, але не соромтеся додавати до них свої ситуації.

 

Крок 8: не будьте «люб’язним колишнім».

Певний час після розриву (навіть якщо ви його хотіли) вам буде непросто. У вас можуть виникнути хвилини сумнівів, страху чи непевності. Те, що ви виявились ініціатором розриву, не означає, що вам не боляче. Докладніше про те, як зцілити розбите серце, я розповім у наступному розділі, але ось кілька порад, написаних спеціально для тих, хто самі воліли розійтися.

Якийсь час вас може підкидати на емоційних американських гірках — від надзвичайного полегшення до неймовірного жалкування. «На біса я це зробив?» або «Я що, так і помру самотнім?» Якщо таке трапиться, поверніться до соціальної відповідальності, на яку покладалися від початку. Перечитайте написаний вами лист про те, чому ви так діяли. Попросіть друга, що допомагав вам репетирувати розмову, нагадати, навіщо ви це вчинили.

Ви також можете почуватися винним через те, що завдали болю комусь, хто вам не байдужий. Навіть якщо так станеться, не піддавайтеся бажанню надто часто цікавитись, як справи у вашого колишнього, особ­ливо перші кілька тижнів після розриву. Під час нашої розмови з письменником і філософом Аленом де Боттоном він порадив те саме: «Є таке жахливе явище — люб’язний колишній. Ми багато чуємо про жахливих колишніх, але не так уже багато — про люб’язних колишніх, що маячать неподалік, постійно телефонують, щоб привітати вас із днем народження тощо».

Не будьте люб’язним колишнім. У цьому насправді немає нічого люб’язного. Здебільшого ви такою поведінкою допомагаєте насамперед собі, а не іншому. «Знайдіть мужність узяти на себе відповідальність за ту шкоду, якої ви йому завдали, не намагаючись негайно все це виправити, — порадив де Боттон. — Може, якийсь час вас вважатимуть уособ­ленням зла. Просто живіть із цим. Я бачу багатьох людей, що прагнуть завжди бути люб’язними, навіть роблячи щось насправді складне для людини».

Не будьте «люб’язними» тільки для того, щоб почуватися краще. Відкрийте іншим простір іти далі.

Ключові висновки

1. Коли ви вирішили, що хочете розлучитися з кимось, час складати план. Обміркуйте, що саме ви скажете, коли й де ви це зробите. Будьте ласкавим, але твердим.

2. Скористайтеся системою відповідальності та різноманітними стимулами, щоб упевнитися, що ви виконаєте свій план.

3. Складіть разом із партнером план дій після розриву з увагою до його потреб. І жодного прощального сексу!

4. Складіть план дій після розриву для себе, де вкажіть, до кого ви звертатиметеся в разі виникнення спокуси написати колишньому.

5. Після розлучення дайте іншій людині простір. Не намагайтеся бути люб’язним колишнім. Завдяки цьому ви почуватиметеся краще, а ось колишньому буде складніше рухатися далі.

Розділ 16. Перетворіть розрив із утрати на досягнення

Як зцілити розбите серце

Уявіть, що ви лікар-онколог. До вас звернувся пацієнт із раком легенів по рішення, як його лікувати. Хірургія чи радіотерапія?

Оперативне втручання дасть пацієнтові вищі шанси прожити довго, але більш ризиковане через загрозу померти під ножем.

Ви вивчаєте результати досліджень і з’ясовуєте, що шанси на виживання в короткочасній перспективі становлять 90 відсотків для хірургічної операції та 100 відсотків для опромінення. Що ви оберете? А якщо натомість ви прочитаєте про показники смертності 10 відсотків від операції та 0 відсотків від опромінення?

У своєму відомому дослідженні Барбара Макнейл просила лікарів зробити саме такий гіпотетичний вибір: одній групі медиків авторка пропонувала обрати варіант з огляду на ймовірність виживання, а іншій — за рівнем смертності.

Це дещо насторожує, але одна й та сама інформація, подана у два різні способи, змушує ухва­лювати кардинально різні рішення: варіант, коли Барбара Макнейл говорила про хірургічне втручання з указівкою шансів вижити, обирали 84 від­сотки лікарів, а той самий спосіб лікування з уточненням імовірності смерті від операції — лише половина з них.