22 травня в Луганській області почалися бойові дії. Зранку українські військові вирушили у бік Лисичанська через міст поблизу Рубіжного. Але дорогу колоні перекрила група місцевих жителів, після чого військових із засідки обстріляли проросійські формування Олексія Мозгового. Втративши людей і техніку, військові змушені були відступити. Пролита кров ще більше посилила кризу та загустила ненависть. Похорон загиблих бійців Мозгового перетворився на масштабний стихійний мітинг. Коментуючи те, що трапилося, Мозговий у своєму зверненні пообіцяв дійти до Одеси та Києва.
Луганська облрада тим часом жила у власному вигаданому світі. 23 травня депутати, які вже нічого не вирішували, висловили недовіру в. о. голови ОДА Ірині Верігіній, яка ні на що не впливала, і погрожували вийти зі складу Партії регіонів у разі, якщо Олександр Єфремов буде зміщений із посади голови фракції ПР у парламенті. У Луганській області йшла війна, на вулицях викрадали і вбивали людей, а депутатів найбільше турбувала доля «почесного громадянина Луганської області» Олександра Єфремова. Втім, на них уже ніхто не звертав уваги. Луганська облрада пропрацювала на кілька місяців довше, ніж Донецька, але завершила свою діяльність так само безславно.
2 червня рано–вранці бойовики почали штурм офісу прикордонного загону, який розташовувався на околиці великого житлового масиву у Луганську, увірвалися до квартир багатоповерхівок та почали стріляти у прикордонників із вікон. Того ж дня українська авіація здійснила невдалий удар по будівлі Луганської ОДА. Вочевидь, метою було знищення Валерія Болотова в кабінеті губернатора на другому поверсі, але снаряд пролетів через парк та потрапив у фасад, загинуло восьмеро людей. 14 червня під час посадки в Луганському аеропорту з ПЗРК було збито літак, загинуло 49 українських військових. Гру в «шахтарів, які просто не визнають київську хунту та мають право на протест» було остаточно завершено, стало очевидним, що в Луганську проти України вже воюють професіонали.
У Донецькій області ситуація у цей час дещо відрізнялася від луганської. Незабаром після «референдуму» сепаратисти також сформували там «уряд» самопроголошеної республіки, але, на відміну від Луганська, очолив його не місцевий лідер, а приїжджий і раніше нікому не відомий у Донецьку московський політтехнолог Олександр Бородай. Таке призначення не залишало сумнівів у тому, що російська сторона бере безпосередню участь у подіях на сході України і керує процесами створення «республік».
Пізніше у своєму інтерв’ю один з організаторів сепаратистського «референдуму» в Донецьку Олексій Александров, який конфліктував із Бородаєм, розповів про те, як останньому вдалося очолити сепаратистів.
«Біда прийшла в образі Бородая. Він, звичайно, лише невеликий функціонер, але саме з його приходом усе пішло за низхідною. Почалося з того, що він у розпал референдуму взяв у полон керівника ЦВК Лягіна і спробував звинуватити нас у саботажі та роботі на Київ. Хлопцеві захотілося приписати нашу, вже майже завершену на той момент роботу собі. […] Активісти прорвалися у будівлю ЦВК, відбили Лягіна і видворили горе–рейдерів до біса. На жаль, ненадовго. Незабаром Бородай знову з’явився з вірчими грамотами від «шановних людей» із Москви. Далі були авторитетні дзвінки з проханнями–наказами прийняти і призначити його. Сам він гучно заявляв, що, мовляв, «на Донбасі проходить спецоперація спецслужб РФ, усім стояти–боятися, він відповідає за перекидання на Донбас підрозділів спецназу РФ» тощо», — розповідав Александров.
Серед інших «міністрів» були як уже відомі лідери сепаратистів (Андрій Пургін, Олександр Хряков, Борис Литвинов, Роман Лягін), так і люди, що були пов’язані з регіоналами, але раніше не брали участі у заворушеннях, — керівник апарату Донецької міської організації Партії регіонів Олексій Грановський, головний редактор «Муніципальної газети» Олена Блоха, бізнес–партнер депутата Юхима Звягільського — Олександр Калюський та його менеджер Валерій Рассадніков.
За словами прес–секретаря мера Лук’янченка Максима Ровінського, поява цих людей в «уряді» так званої ДНР не була випадковістю.