Як Україна втрачала Донбас

«Ще з 2006 року після створення Міжрегіонального союзу представників середнього бізнесу я часто взаємодіяв із громадськими організаціями Європи, Ізраїлю, Бразилії, і особливо Російської Федерації. Також в Україні було створено громадську організацію «Українсько–російський діалог», де я був віцепрезидентом, та «Академію русистики» в Києві, в рамках якої було багато контактів, наукових конференцій, бізнес–форумів та місій, обмін культурними цінностями, пропаганда російської історії та культури на території України. Під час правління Віктора Ющенка було зроблено спробу переписати українську історію. Наша організація видала книгу «Нариси історії України», за яку президент Ющенко обізвав нас зрадниками України, і єдина причина, з якої ми не постраждали і не були репресовані за публікацію книги, — низький рейтинг Віктора Ющенка Я не приховую, що за активну діяльність із налагодження відносин з Росією Указом президента Російської Федерації я був удостоєний нагород. Моя позиція щодо Росії завжди полягала у тому, що це братська Донбасу країна, а ми — добрі сусіди, братні народи», — розповідав донецький політик.

Російським Орденом Дружби був нагороджений також один із головних спікерів на тему федералізації — Віктор Тихонов. Нині Олександр Бобков мешкає у Росії, а Віктор Тихонов — в анексованому Криму.

У листопаді 2017 року в інтерв’ю російському телеканалу «Царьград» Олександр Бородай прямо визнав, що Росія роками купувала українських політиків, проте це не принесло тих результатів, на які розраховували в Кремлі.

«Витрачено було колосальні організаційні зусилля, величезні гроші для того, щоб утримати Україну у векторі, у зоні впливу «русского мира» та російської ідеї. Не сталося це тому, що всі, кому ми гроші давали, всі, кого ми організовували, сказали нам кінець кінцем: «Кому я винен — сам прощаю!» — заявив Бородай.

Конкретних імен він не назвав, але й у такому вигляді його зізнання має велике значення. Представник російської сторони вперше підтвердив те, про що раніше в Україні тільки здогадувалися, — принаймні частину проросійських політиків було куплено, інші захищали російські інтереси з особистої вигоди. Важливо, що цю заяву зробив не випадковий політолог чи журналіст, а людина, наближена до Владислава Суркова, який ще з довоєнних часів вважався у Росії куратором українського напряму. Отже, Бородай добре знав, про що говорив.

Але якщо до 2014 року втручання Росії у внутрішні українські справи ще обмежувалося мирними інструментами, то після революційних подій Кремль перейшов до воєнної інтервенції. У Криму з’явилися російські війська, після чого всі питання про те, чи має Москва загарбницькі плани щодо України, відпали самі собою. Уся країна завмерла в очікуванні російського бліцкригу, але в областях на півдні та сході України Росія обрала іншу тактику і спробувала підняти антиукраїнське повстання силами місцевих активістів та проросійських політиків. Про те, як це відбувалося, найкраще дають уявлення записи переговорів радника президента Росії Сергія Глазьєва, який навесні 2014‑го намагався реалізувати цей план. Телефоном Глазьєв переконував проросійських активістів виводити на вулиці народ і звертатися до Росії по допомогу. На аудіозаписі, який опублікувала Генеральна прокуратура України в 2016 році, зафіксовано ключову фразу Глазьєва, що якнайкраще відображає тактику росіян в Україні. «Ми ж використовуємо силу тільки для підтримки народу, не більше того. А якщо народу немає, то яка там може бути підтримка?» — вмовляв Глазьєв одного зі своїх українських співрозмовників.