Як Україна втрачала Донбас

Коли ж стало ясно, що Кремль не збирається визнавати «ДНР» та «ЛНР» і «возз’єднуватися» з ними, було вже пізно. Міста палали. Вулицями гуркотіла бронетехніка, а влада остаточно перейшла до польових командирів та їхніх російських кураторів, які координували дії бойовиків, а також забезпечували їх зброєю та боєприпасами. Якщо на самому початку «русской весны» Глазьєву були дуже потрібні люди на площах, то влітку 2014 року народ уже ніхто ні про що не питав. Як би цинічно це не звучало, у цей період мешканці Донбасу були потрібні Росії більше мертвими, ніж живими. Для того, щоб вогнище війни розгоралося сильніше, вони мали яскраво страждати, драматично помирати і викликати співчуття у російського обивателя.

Російське телебачення багато і детально показувало смерть. Пропаганда приписувала українським військовим шокуючі звірства, видавала табір для нелегальних мігрантів, побудований ще до війни у місті Жданівка Донецької області, за «концтабір для російськомовних людей», зображувала прихильників єдності України нелюдами і нацистами. Чи не в кожному новинному випуску телеглядачам розповідали про нові жертви «карателів». Ці сюжети про «розіпнутих хлопчиків» і «концтабори для російськомовних» підштовхували особливо довірливих і вразливих громадян України, Росії та й інших колишніх республік СРСР вступати до проросійських парамілітарних загонів і «мститися» українським солдатам за військові злочини, яких насправді ніколи не було.

Із початку війни сепаратисти ще сподівалися, що Росія все ж надумає відкрито ввести війська та анексувати Донбас. Але чим більше часу проходило, тим очевидніше ставало, що Росія не піде на цей крок. Для проросійського руху це означало зраду — адже Росія фактично підбурила людей на повстання, дала зрозуміти устами своїх пропагандистів і лідерів «русской весны», що Донбас може повторити шлях Криму. Але після того, як війна вже почалася і всі шляхи до мирного врегулювання було відрізано, раптом з’ясувалося, що «Донбасу ніхто нічого не обіцяв». Надії іредентистів на приєднання до Росії не виправдалися. І, що найбільш прикро, пред’являти претензії із цього приводу не було кому. Адже російське керівництво справді ніколи прямо не заявляло претензій на Донецьк та Луганськ. А всілякі польові командири, другосортні політики та «народні губернатори» могли обіцяти що завгодно — за фактом вони були звичайними самозванцями, яких офіційна Москва жодними повноваженнями не наділяла.

У розпал бойових дій стало зрозуміло, що Росії просто вигідна м’ясорубка на сході України, тому вона допомагає «ополченцям» зброєю та ресурсами рівно настільки, наскільки необхідно для того, щоб українська сторона не здобула перемогу, і війна не закінчилася повною ліквідацією бунтівних сепаратистських утворень. Тактика росіян звелася до того, щоб регулярно підкидати у згарище бійні нові боєприпаси та зброю і відправляти на фронт найманців, кураторства над якими Кремль не визнавав. Уже в 2015 році нині покійний ватажок луганських сепаратистів Валерій Болотов (який на той момент утік із Донбасу і вже жив у Москві) прямо заявив про те, що бойовики самі обстрілювали житлові квартали Луганська з мінометів та приписували це українській армії, аби змусити людей якомога сильніше ненавидіти Україну. І ця методика довела свою ефективність.

Згодом істинний задум російського керівництва став очевидним навіть для проросійських бойовиків. Багатьох видатних учасників подій 2014 року спіткало розчарування, проте змінити ситуацію вони вже не могли. До того ж, для багатьох бійців парамілітарних проросійських загонів сама думка про те, що росіяни їх обдурили і зрадили, виявилася нестерпною. Тому вони й надалі, аж до цього дня, переконують себе, що ніякої зради не було, і в майбутньому возз’єднання з Росією ще відбудеться — треба тільки вірити і терпіти. Будь–які спроби довести зворотне вони називають «підступами ворогів». При цьому кожен новий день такого терпіння обертається новими жертвами на фронті, безглуздість яких стає все більш очевидною.

Навіть прямі заяви керівництва РФ про те, що Донбас — це Україна, досі не зруйнували надії іредентистів. Нікому не хочеться визнавати, що більше шести років війни, численні смерті та руйнування були марною жертвою, і колись потужний промисловий регіон став розмінною монетою у геополітичних іграх Володимира Путіна та його оточення.

Для чого Росії взагалі потрібна була війна на Донбасі, якщо, відвоювавши частину його території, вона не поспішає анексувати її? Найкраще відповів на це питання вже згаданий вище депутат російської Держдуми і засновник «Інституту країн СНД» Костянтин Затулін. В інтерв’ю російському виданню «Федеральное агентство новостей», яке було опубліковано 5 вересня 2018 року, Затулін заявив: