Як Україна втрачала Донбас

Ще більш характерний опис диверсантів Стрєлкова є у книзі Павла Губарєва «Факел Новоросії»:

«Знаєте, чим «стрілківці» відрізнялися від місцевих? Від них пахло війною і якоюсь невідворотною рішучістю. Вони заходили і, в принципі, розуміли, що доведеться воювати і проливати кров».

Жодних причин «воювати і проливати кров» у квітні 2014 року не було. У той момент політичне протистояння ще можна було залагодити миром. Проте, росіяни, які з «невідворотною рішучістю» прийшли в Україну «проливати кров», розпорядилися на власний розсуд. І після того, як кров пролилася, стало ясно, що мости спалено, а маховик насильства закрутився вже сам по собі, як це, зазвичай, буває в усіх конфліктах подібного роду.

У згаданій вище книзі Жучковського кілька разів зустрічається думка про те, що в самій Донецькій області було вкрай мало людей, готових воювати, і місцеві лідери сепаратистів не були здатні розв’язати бойові дії та протистояти українським військовим. Наприклад, таку думку в бесіді з Жучковським висловлював один із найближчих соратників Павла Губарєва — Сергій Циплаков. За його словами, місцеві були не в змозі організувати ані масові мирні протести, ані збройне повстання. Жителі Донбасу не йшли за сепаратистами і в більшості своїй не підтримували їх.

«У березні–квітня 2014‑го склалася досить патова ситуація. Із ненасильницьким протестом ми не впоралися, а на збройне повстання не було сил», — зізнавався Циплаков.

Він же підтвердив, що до вторгнення на Донбас угруповання Стрелкова в «ополченні» перебувало лише близько двохсот осіб. Без сумніву, цієї кількості людей було замало, щоб воювати з українською армією. Фактично, місцеві проросійські активісти Донбасу згодилися лише на те, щоб допомогти угрупованню Стрєлкова перебратися через кордон і доїхати до Слов’янська на вантажівці «Нової пошти». Звичайно ж, це говорить про те, що ніякої громадянської війни навесні 2014 року на Донбасі в реальності не було і не могло бути. Тільки втручання росіян призвело до повномасштабних бойових дій.

Утім, крім прямої участі російських диверсантів, не можна не відзначити і той колосальний мобілізаційний ефект, який справили на прихильників Росії анексія Криму та пропагандистські репортажі на російському телебаченні. Проросійськи налаштовані громадяни бралися за зброю і вступали до лав незаконних формувань «ДНР» та «ЛНР» із твердою впевненістю, що Росія не обмежиться Кримом і введе війська на Донбас. Сепаратисти вірили, що за їхніми спинами стоїть російська армія, яка ось–ось рине в Україну темно–зеленою масою. Розраховували, що Росія втрутиться, заступиться і не залишить їх наодинці протистояти ВСУ. «Республіки» при цьому ніхто не розглядав серйозно і не вірив, що вони можуть зберегтися надовго у будь–якому вигляді. Пропаганда переконувала жителів Донбасу, що «ДНР» та «ЛНР» — лише проміжний етап.

Навесні 2014 року перед очима жителів Донбасу був приклад Криму, де все начебто йшло за тим самим сценарієм — спочатку масові мітинги, потім — формування загонів так званої «самооборони Криму», а далі — незаконний референдум. Крим пробув невизнаною державою тільки добу — із 17‑го по 18 березня, після чого був офіційно «прийнятий до складу РФ». Депутати кримського парламенту тоді пояснювали, що ухвалення декларації про незалежність необхідне «для юридичного оформлення входження Криму до складу Росії». Тому на Донбасі очікували, що аналогічним чином російський уряд вчинить із Донецьком та Луганськом.

Авторка цих рядків наприкінці березня 2014 року зустрічалась із Віктором Тихоновим — на той час народним депутатом від ПР та одним із найвпливовіших людей Луганської області. Анексія Криму вже відбулась, Донбас щотижня здригався від антиукраїнських акцій, а Тихонов чекав, що скоро російські війська прийдуть і на Донбас. «Ти не розумієш, що відбувається. Із Донбасом буде те саме», — запевняв Тихонов з якимось незрозумілим захватом, наче в ейфорії. Дивно було бачити, як 65-річний чоловік не розумів, що війна знищить усі його капітали — як фінансові, так і політичні.