Як Україна втрачала Донбас

«Це не означає, що ви йдете проти України, — брехав присутнім народний депутат Олег Царьов, — це значить, що ви даєте можливості вам самим — губернатору і раді — у подальшому ухвалювати рішення утворити федеративну Україну та запропонувати всім регіонам приєднатися. Ви знаєте, що з таким самим рішенням відбуватиметься донецький обласний референдум. Після цього ви можете звернутися до всіх регіонів України і попросити наслідувати ваш приклад… Більш ніж упевнений, що весь південний схід підтримає ваше рішення, може бути і в центральній, може бути і в західній Україні. Цей шлях дає вам можливості отримати всі повноваження в руки і потім віддати Києву або іншій столиці — яка буде. Але це ваше рішення. Після того, як ви проголосуєте на референдумі, ви станете суб’єктом переговорів, і це вже не буде конфлікт внутрішньоукраїнський, це буде конфлікт між двома сторонами, де ви будете представлені».

«Якщо хтось з якихось причин не готовий брати участі в цьому історичному процесі, заявіть про це зараз. Ми підберемо інших людей, готових узяти на себе відповідальність», — звернувся до мерів та депутатів Валерій Болотов.

Ніхто з присутніх не висловив протесту. Луганська обласна рада одразу ж підтримала «ініціативу жителів Луганщини про проведення референдуму про статус Луганської області», хоча це і суперечило чинному законодавству.

Організувати голосування у Луганській області сепаратистам вдалося не всюди. Наприклад, у містах та сільських районах на північ від Луганська, які нині перебувають на території, що контролює Україна, здебільшого активності щодо референдумів не було. У Старобільську, Сватовому, Марківці гінців від сепаратистів зустрічали або пасивно, або навіть агресивно — тут усе залежало від позиції місцевих чиновників та громадських лідерів. У деякі з цих населених пунктів проросійським загонам вдалося приїхати, атакувати місцевих керівників та встановити свої прапори на адміністративних будівлях. Але після від’їзду «групи захоплення» там знову піднімали жовто–сині стяги. Ніякої підтримки серед місцевих ідеї відокремлення від України не мали. Аби протистояти сепаратистам, досить було навіть мінімального спротиву місцевого активу та чиновників, адже у загарбників не було людських ресурсів для того, аби фізично контролювати такі великі території. У результаті «референдум» пройшов на території, власне, Донбасу. У тих районах, де була зосереджена важка промисловість.

Участь місцевої влади в організації «референдуму» стала вирішальним чинником. Реальною силою, що забезпечила сепаратистам необхідну картинку, були працівники виконкомів, мери, голови міських та районних рад. Немає сумнівів, що неорганізовані, нашвидкуруч створені угруповання так званих «ополченців» навесні 2014 року не змогли б самостійно забезпечити навіть щось віддалено схоже на голосування. Допомога чиновників не тільки зробила «референдум» можливим, а й деякою мірою легітимізувала дії парамілітарних груп. Населення отримало сигнал, що «референдум» — справа рук не тільки самозванців із вулиці, а й цілком законних співробітників місцевих адміністрацій.

Чому ж мери та депутати місцевих рад так охоче погодилися допомагати сепаратистам і не намагалися саботувати запропонований ними сценарій? Вирішальну роль тут зіграла позиція лідерів олігархічних кланів, що контролювали Донбас і могли давати неофіційні вказівки посадовцям.

Багато хто вважав, що ключове рішення про політичну та адміністративну підтримку референдуму приймав найвпливовіший луганський політик Олександр Єфремов. У 2016 році натякав на участь Єфремова у подіях «русской весны» і його колишній соратник Віктор Тихонов: