Як Україна втрачала Донбас

Із закриттям шахт у вугільну галузь Донбасу повернулися технології XIX століття. На місці зруйнованих і закритих підприємств почали швидко розмножуватися невеличкі кустарні шахти–копанки, в яких шахтарі видобували вугілля примітивною ручною працею. У безробітних гірників не залишалося іншого виходу, крім як лізти в «дірки». З’явилися і так звані «вибірники», або «мішечники», — люди, які почали збирати вугілля на породних відвалах. Разом із породою у терикони завжди потрапляла певна частка вугілля, яке бідні мешканці депресивних селищ збирали на продаж або для опалення власного житла. Бізнес «вибірників» був небезпечним. Час від часу на териконах відбувалися обвали, і нещасні гинули під завалами.

Джерелом заробітку ставали також мертві радянські заводи. Жителі депресивних міст розбирали на цеглу закинуті цехи, видобували арматуру із залізобетонних плит, викопували кабелі. У Горлівці так розносили по частинах велетенський ртутний комбінат, який став банкрутом у середині 1990‑х. У Костянтинівці — завод «Спецскло», у Стаханові — коксохімзавод. Що відчували жителі Донбасу, в минулому прославлені радянською пропагандою трудівники, спостерігаючи, як навколо руйнується звичний їм світ? Дезорієнтацію, розчарування, відчай… Мало хто з мешканців робітничих селищ здатен був об’єктивно оцінювати те, що відбувається, та неупереджено аналізувати причини економічної кризи. Більшість за традицією задовольнялася простими відповідями, які були заготовлені у політиків–популістів із проросійських партій та рухів.

Безробітні гірники не хотіли розбиратися, чому їхні шахти було закрито. Для них досить було того простого факту, що «за Союзу все працювало, а тепер розвалилось». Як зазвичай буває в таких випадках, коріння всіх проблем люди бачили у якійсь конспірологічній змові, повірити в яку було набагато легше, ніж в об’єктивні економічні передумови.

На Донбасі й досі панує стереотип, що вина за знищення шахт лежить на чиновниках із Києва та західної України. За однією версією, вони нібито нічого не розуміли у промисловості і тому вирішили поховати вугільну галузь. За іншою — знищували шахти спеціально, тому що ненавиділи Донбас, або «за завданням західних господарів». Насправді ж вирок шахтам підписували переважно вихідці з Донбасу.

Першим втілювати в життя президентський Указ про реструктуризацію шахт почав міністр Юрій Поляков (той самий, що був попередником Януковича на посту губернатора Донецької області). Він очолював Міністерство вугільної промисловості у 1995–1996 роках і був одним із розробників проекту реструктуризації. У 1996 році на зміну йому прийшов уродженець міста Єнакієве Юрій Русанцов, який перед тим, як прийти у Кабмін, очолював об’єднання «Артемвугілля». Наступного року міністерство очолив Станіслав Янко з Селідова Донецької області. А ще через рік на пост міністра був призначений, мабуть, найвідоміший із «вугільних могильників» — Сергій Тулуб із Харцизька, який очолював міністерство у 1998–2000 pp. У цей період епідемія закриття шахт якраз досягла свого піку.

Професіоналізм цих управлінців яскраво проілюстрований плодами їхньої діяльності. Досить зазначити, що у 1996 році фахівці Мінвуглепрому прогнозували, що реструктуризація дозволить до 2005 року збільшити видобуток вугілля в Україні з 80 млн тонн до 110–120 млн тонн на рік. Насправді ж видобуток вугілля у 2005 році склав лише 60 млн тонн. Невеликі шахтарські міста і селища так і не змогли оговтатися від жорстокої кризи 90‑х і перетворилися на заповідники бідності і руїни. У 2000 році Луганщину було визнано найбільш зубожілим регіоном України — рівень бідності склав 44,8%. Для порівняння, у сусідній Харківській області цей показник у тому ж році склав лише 19,6%.

У таких шахтарських гетто до 2014 року встигло вирости ціле покоління людей, які ніколи у житті не бачили навколо нічого, крім пияцтва, злоби і розрухи, і які звикли до існування у принизливих злиднях.

Зруйнований кризою і корупцією Донбас став ідеальним інкубатором для криміналу та антидержавних настроїв, а його декласовані жителі — паливом воєнного конфлікту. Не дарма вже після початку війни лідери проросійських збройних формувань Олександр Ходаковський та Ігор Стрелков у своїх інтерв’ю зізнавалися, що в «ополчення» охоче йшли насамперед асоціальні елементи з кримінальним минулим, наркомани та маргінали. Зокрема, Ходаковський у своїх інтерв’ю зазначав, що у деяких підрозділах «ДНР» раніше мали судимості 20–30% особового складу. Якщо додати до цих відсотків інших неблагополучних, хто не мав освіти та постійної роботи, — вийде більше половини. Для цих людей автомат став несподіваним соціальним ліфтом, якого вже навіть не чекали. І відповідь на питання, як так сталося, слід шукати саме у вирі 90‑х років.

ЛУГАНСЬКИЙ МАЙДАН