Як Україна втрачала Донбас

У 1996 році із запланованих 130 млн гривень на закриття шахт із бюджету було виділено лише 69 млн. Недофінансування в такому масштабі не могло не мати катастрофічних наслідків. Доводилося економити на всьому, тому шахти закривали поспіхом, абияк. Виробки без жалю заливали водою. У Стаханові Луганської області у найкоротші терміни закрили всі шахти, і місто, назване на честь найвідомішого радянського шахтаря, залишилося без вугільної галузі взагалі. Об’єднання «Стахановвугілля» було повністю ліквідовано. За підрахунками фахівців, чотири закриті шахти, що входили у це об’єднання, мали запаси у 82 млн. тонн коксівного вугілля, яке так і залишилося під землею.

Процес ліквідації шахт у Стаханові у своєму інтерв’ю описав колишній мер міста Сергій Левачков:

«Коли почали закривати шахти, я був мером Стаханова. Не було ніяких проектів. Ніхто не спромігся навіть попередити місцеву владу. Я, міський голова, дізнався про закриття шахти «Центральна–Ірміно» випадково. Мені подзвонив начальник управління по гасінню породних відвалів та повідомив, що розпочинає засипання стовбура. Міністр підписав наказ про закриття шахти, генеральний директор його продублював і тут же віддав розпорядження засипати стовбур. Причому засипали все, що там було. Всю техніку, все обладнання залишили там».

Наслідки такого підходу стали для міста шоком. Перед початком реструктуризації у вугільній галузі Стаханова працювало 18% городян, а частка цієї галузі в економіці міста становила 28%. Лише за кілька років ця частка скоротилася до 1,5%. Компенсувати це падіння у такий короткий термін було нічим. Після закриття шахт без роботи залишилося 17 тисяч осіб — здебільшого чоловіків, які мали утримувати свої родини.

Стаханов почав стрімко втрачати населення, середня тривалість життя людей скоротилася на 10 років. Від такого удару місто оговтатися так і не змогло. Навіть у 2012 році його бюджет на 40% складався з державних дотацій, без яких Стаханов просто не міг існувати. Підсумком руйнівних процесів стали події весни 2014 року, які багато в чому нагадували відтермінований соціальний вибух. Люмпенізоване населення шахтарських селищ охоче записувалось у так зване «народне ополчення», щоб помститися Україні «за все».

У сусідній Брянці справи були не кращими. Колишній головний механік шахти «Анненська» Юрій Хохлов описував ліквідацію цієї шахти так:

«Шахту закрили 1 вересня. А розпочали ліквідацію десь у середині жовтня. І весь цей час панував хаос. Усе селище налетіло, розтягували все, що залишилося, — воно ж нічиє. Мені розповідали батьки, був такий час у 1941 році, коли наші з міста вже відступили, а німці ще не увійшли. І в цей час населення тягнуло все підряд — грабували магазини, будинки. Повна анархія. Ось те ж саме я побачив на своїй шахті. Страшно було дивитися».

У 2014 році Хохлов, який на той момент був депутатом Луганської облради від КПУ, із перших днів березня почав брати активну участь в антиукраїнських мітингах, які проходили у Луганську. А з початком воєнних дій став на бік збройних формувань так званої ЛНР.

Соціальне становище у шахтарських містах того часу добре передає стаття «Ми хочемо їсти» в газеті «Горняк» (м. Торез) від 10 лютого 1999 року. У ній описується так званий жіночий бунт на шахті «3-біс» — акція протесту шахтарських дружин.