Як Україна втрачала Донбас

Фінансовою інфраструктурою бізнесу Єфремова керував його партнер Едуард Лозовський (керівник «Укркомунбанку» та у 2010–2014 pp. — перший віцегубернатор Луганської області). Промисловий пул компаній був оформлений на сина Єфремова Ігоря та інших членів його сім’ї, а також болгарського громадянина Христо Колєва. Численні компанії Єфремова займалися поставками та ремонтом гірничо–шахтного устаткування за державними тендерами й оперували мільярдами гривень. У 2004 році бізнес–група вивела велику частину власності в офшори.

Про бізнес ще одного впливового представника «луганських» — Віктора Тихонова — відомо менше. Єдиний раз, коли він прямо «засвітив» свої бізнес–інтереси, був продаж луганської швейної фабрики «Стиль» російській компанії «Глорія Джинс». На початку 90‑х Тихонов кілька років пропрацював директором цієї фабрики, яку пізніше приватизував. Однак розвивати бізнес самостійно він чи то не зміг, чи то не захотів, і вирішив продати підприємство. Преса писала, що компанію було продано за $60 млн. сам Тихонов стверджував, що лише за шість.

Якщо у Донецьку Кучмі вдалося виростити справжніх олігархів, то у Луганську цей задум провалився. Тихонов і Єфремов просто не годилися для такої ролі. Донецькі бізнесмени 90‑х за своїм психологічним складом значно відрізнялися від луганських «комсомольців», які виявилися не здатними вибудовувати великі холдинги та ефективно ними керувати. Крім того, важливим фактором була сама структура економіки — у складні схеми виробництва потрібно було залучати десятки підприємств, більшість із яких уже контролювали «донецькі». «Луганські» в таку інфраструктуру не інвестували. Поступово група Єфремова почала здавати позиції в регіоні і з часом за ступенем впливу з нею почав конкурувати клан Юрія Бойка.

Цікаво, що Юрій Бойко зобов’язаний своїм швидким піднесенням бізнес–партнеру Єфремова Олександру Кисельову. У 1999 році Бойко, який на той момент був директором хімзаводу «Зоря» у Рубіжному, за підтримки Кисельова був призначений гендиректором Лисичанського НПЗ, що перебував тоді у критичному фінансовому стані, і керував ним аж до продажу заводу росіянам. Після цього його кар’єра пішла вгору, і вже на початку 2000‑х Бойко очолив компанію НАК «Нафтогаз», а пізніше перейшов на роботу у Кабмін Януковича.

Ключову роль у його подальшому посиленні зіграло зближення з олігархом Дмитром Фірташем. Із часом навколо Юрія Бойка у Луганській області поступово сформувався політичний клан із ключовими інтересами в так званому «хімічному трикутнику» — містах Рубіжному, Лисичанську та Сєвєродонецьку, де була зосереджена хімічна промисловість регіону. Напередодні війни вже не тільки Єфремов, а й Бойко вважалися найвпливовішими політиками Луганщини.

СУТІНКИ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Процес вибухового збагачення невеликої групи осіб, які завоювали у 90-ті право називатися «регіональною елітою Донбасу», розгортався на тлі жорстокої економічної кризи та стрімкого падіння рівня життя мешканців цього регіону. Приватизація, всупереч обіцянкам чиновників, не зробила людей багатшими. Так званий «простий народ» навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Приватизаційні сертифікати, які роздавали всім українським громадянам, дозволяли кожному претендувати на свою частку державної власності. Але у багатьох людей вони так і залишилися лежати у шафах і на антресолях Населення не розуміло, як розпоряджатися цими паперами. Не знало, як і куди їх вкладати. Проте керівництво держави з цього приводу особливо не переймалося. Адже Леоніда Кучму не цікавили «дрібні крамарі». Він створював велику буржуазію.

До 2000 року економіка України тільки падала. За період 1990–1999 pp. український ВВП скоротився на 59,2%. Для мирного часу це був жахливий показник. У середині 90‑х країна була хронічно паралізована шахтарськими страйками, підприємства тижнями не відвантажували вугілля, критичне становище через брак палива склалося на теплоелектростанціях та коксохімзаводах. Починалися перебої з електроенергією. Робітники промислових підприємств місяцями не отримували зарплату, вимагали виплати боргів, але бюджет не мав ресурсів, щоб розрахуватися з усіма.

Над країною нависло передчуття краху та хаосу. І місцем найвищої концентрації цієї тривоги став Донбас — регіон, перевантажений радянською промисловістю, де процес вмирання цієї промисловості відчувався найбільш болісно. Від початку 90‑х у свідомості мешканців Донбасу на довгі роки закріпилася стереотипна впевненість у тому, що різке погіршення рівня їхнього життя є наслідком проголошення незалежної України.