Як Україна втрачала Донбас

У ситуації, що склалася, Кучма передбачувано взяв курс на зближення з Росією. І масштабні акції опозиції тільки прискорили цей рух. Націонал–демократи, які вимагали відставки Кучми, посилювали тиск, і це змушувало президента шукати союзників в іншому таборі. Такими союзниками для нього стали олігархічні угруповання зі сходу країни, які завдяки Кучмі змогли приватизувати та розділити між собою ключові активи у своїх областях. «Донецькі» та «луганські», на відміну від «помаранчевих» націонал–демократів, тяжіли до Росії, і курс на Схід цілком відповідав їхнім фінансовим інтересам. Так парламентські вибори 2002 року та протести, що сталися після них, окреслили контури майбутнього міжрегіонального протистояння.

Політика тут тісно перепліталася з економікою. Промисловість Донбасу була орієнтована насамперед на російський ринок, і це зумовлювало проросійську позицію господарів місцевих підприємств. Шукати нові ринки збуту для «червоних директорів», які звикли все життя працювати за рознарядкою з Москви, було важким завданням. Застарілі виробництва потребували модернізації, конкурувати з індустрією західних країн їм було важко, тому оптимальним виходом для себе промисловці сходу України бачили подальшу економічну інтеграцію з Росією. Для них це був найлегший шлях, який не потребував зайвих зусиль, витрат та креативу.

У цих умовах зближення Леоніда Кучми з політичними елітами Донбасу виглядало логічним кроком. «Донецькі» були природними опонентами прозахідних націонал–демократичних партій і могли допомогти президентові приборкати норовливу опозицію. Так Кучма зробив свій вибір — 21 листопада 2002 року донецький губернатор Віктор Янукович був призначений на пост прем’єр-міністра України.

До президентських виборів залишалося два роки. Це означало, що якщо Янукович зможе втриматися на своїй посаді, то, ймовірно, саме він стане наступником Кучми та кандидатом від влади у 2004 році. Оцінивши розстановку сил, політичні угруповання почали потихеньку об’єднуватися навколо головних дійових осіб майбутньої президентської кампанії — Януковича і Ющенка.

Висуванець «донецьких» із самого початку виглядав невдалою кандидатурою. Біографія Януковича робила його легкою мішенню для критики. Інформація про судимості донецького губернатора просочилася в пресу ще наприкінці 90‑х, коли він очолював Донецьку ОДА. Та якщо в Донецькій області до таких сторінок біографії посадовця ставилися спокійно, то в інших регіонах України кримінальне минуле Януковича викликало неприйняття. Новий прем’єр одразу ж став об’єктом численних анекдотів та глузувань. Не додавала популярності йому і специфічна манера спілкування. Важко було висунути у президенти більш суперечливу фігуру, але іншого кандидата у «донецьких» не знайшлося.

У Луганську нове призначення сприйняли негативно — зліт «донецьких» не був доброю новиною для місцевих «комсомольців». Із ростом авторитету Януковича економічний тиск сусідів посилювався, і чинити опір йому у «луганських» просто не вистачало сил та ресурсів. Крім того, зіграла роль також особиста неприязнь Єфремова, який щиро вважав себе більш інтелектуальною та презентабельною фігурою, ніж Янукович, і сам розраховував на прихильність Кучми.

Кілька людей з кола «комсомольців» стверджували, що Єфремов у ті часи ставився до Януковича з презирством і відкрито називав його «недоумком». Тому, коли до Луганська надійшла пряма вказівка від Кучми розпочинати підготовку президентських виборів і забезпечити Януковичу результат, — Єфремов чи то відмовився, чи то взяв паузу (тут версії різняться в деталях, але по суті одна одній не суперечать). Після розмови з луганським губернатором Леонід Кучма зателефонував своєму старому другу Віктору Тихонову і пригрозив йому проблемами, якщо «луганські» не підтримають Януковича на виборах.

Поки Єфремов торгувався, двоє його заступників — Валентин Дзонь та Олександр Кобітєв, які мали потужні бізнес–контакти з донецькою бізнес–групою Юрія Іванющенка та Івана Аврамова, вирішили зіграти у свою гру. Дізнавшись про конфлікт, вони поїхали на прийом до президента та повідомили, що готові очолити штаб і забезпечити донецькому кандидату перемогу. Після розмови з ними Кучма знову зателефонував Тихонову і запитав, що відбувається в Луганську, і як йому все це розуміти. Реакція не забарилася. Поки Дзонь добирався назад до Луганська, його речі були вже зібрані і винесені з його кабінету.

Розмова з Єфремовим була, як говорили, «складною» і ледь не переросла у бійку. Дзонь був переведений на посаду директора фонду «Благовіст», через який фінансувалася передвиборна кампанія партії «За ЄдУ» у 2002 році, а Кобітєв — звільнений слідом за ним. Публічного скандалу не було — більше того, церемонія «прощання» із Дзонем була проведена у колонній залі обласної адміністрації, і Єфремов навіть вручив йому квіти. Але лютими ворогами вони залишилися назавжди. Багато років поспіль Єфремов адміністративно блокував будь–які намагання Валентина Дзоня та Олександра Кобітева повернутись у політику.