Як Україна втрачала Донбас

«Результат виборів прямо стосується кожного з нас. Давайте згадаємо недавню історію — початок та середину дев’яностих. Коли Донбас працював, як проклятий, а весь прибуток забирав собі Київ і потім, як «малинівський» Попандопуло, ділив зароблене регіонами: це тобі, Донбасе, це — мені, це знову мені, це знову мені, мені, мені. Подібна політика припинилася тільки після того, як на Донбасі було створено потужну економіко–політичну еліту, яка зуміла зарекомендувати себе настільки добре, що зараз цілком реально претендує на лідерство в масштабі всієї України та ще має у себе за спиною підтримку половини країни. І ось у такій ситуації, коли абсолютно кожен голос на рахунку, чверть наших земляків залишилися вдома. Донецька область в Україні — лише шоста за явкою на виборчі дільниці. Свідомішими за нас виявилися Тернопільська, Волинська, Рівненська, Львівська та Сумська області. Закономірність бачите? Чотири з цих областей розташовані на Заході України. І поки частина наших земляків безтурботно відпочиває, там за нас вирішують, яким буде наше майбутнє», — говорилося в публікації.

Тут в одному абзаці можна побачити одразу кілька маніпулятивних тез, що активно використовувалися командою Януковича. По–перше, це вже набридле твердження про те, що «Донбас працював, а прибуток забирав Київ», яке використовувалося донбаськими сепаратистами–федералістами ще на початку 1990‑х. По–друге, легенда про «міцних господарників» — економіко–політичну еліту Донбасу, яка зуміла «себе добре зарекомендувати». І по–третє — спроба зіграти на ураженому почутті містечкового патріотизму: «За нас вирішують западенці».

У реальності все, звичайно, було трохи інакше. Ніякий абстрактний Київ прибутки Донбасу собі не забирав — рішення ухвалювали цілком конкретні люди з конкретними прізвищами. До речі, делегували цих людей у владу саме жителі Донбасу. Як ми вже знаємо, ще у 1993 році уряд фактично очолив донеччанин Юхим Звягільський, якому так високо злетіти допомогли шахтарські страйки. А у 1994 році на президентських виборах переміг Леонід Кучма, якого Донбас вважав своїм кандидатом і за якого віддавав голоси. Висувати претензії щодо несправедливого розподілу бюджетних коштів, навіть якщо такий і мав місце, мешканці регіону могли тільки самим собі. Але цей факт піарники Януковича ігнорували і намагалися переконати населення Донбасу, що у Києві всі попередні роки сиділа якась чужа та ворожа цьому регіону влада.

Не витримували критики і старанні спроби зобразити «донецьких» талановитими управлінцями. Регіональна еліта Донецької області, що вийшла з кримінальної імли 1990‑х, зі зрозумілих причин не могла пояснити походження своїх капіталів. Серед них не було геніїв, що створили нові підприємства з нуля. Донецькі олігархи змогли стати економіко–політичною елітою тільки тому, що через політичну кон’юнктуру отримали державні заводи та фабрики. Не купили за реальну ціну, а саме отримали у нагороду за лояльність Кучмі. їхній бізнес не був чесним і часто був пов’язаний із різними корупційними схемами та незаконними махінаціями.

Луганські «комсомольці» також не годилися на роль рятівників держави. У Луганській області панувала розруха, деякі міста, на кшталт Брянки та Зоринська, вимерли в буквальному сенсі, там стояли порожні хрущовки з вибитими вікнами, без дахів; ті люди, що залишалися в них, опалювали квартири пічками на дровах і качали воду з колодязів на верхні поверхи. У 2003 році в Суходольську, розташованому за 40 кілометрів від Луганська, через зношеність водопровідних труб стався спалах гепатиту А. Загроза таких епідемій зберігалась і в інших містах — у південній частині області воду подавали по кілька годин на тиждень за графіком. Найбільші промислові підприємства в Луганській області, на кшталт Лисичанського НПЗ або «Луганськтепловозу», практично не працювали. Інші заводи поступово розбиралися безробітними людьми на будматеріали та металобрухт.