Як Україна втрачала Донбас

«Ми зібралися тут перш за все для того, щоб показати всьому народу України, що Схід є, що ми зробили свій вибір. І я за те, щоб зробити насправді поділ і жити самостійно. Ми зможемо прожити, ми зможемо себе забезпечити», — казала народна депутатка від Луганської області Людмила Кириченко.

«Ми глибоко переконані, що з нами можна домовлятися, на нас єдине чого не можна робити — на нас не можна тиснути. Вони дотиснули до створення сьогоднішнього союзу Півдня та Сходу, вони нас дотискують до федерації. Любі мої, з цієї трибуни хочу сказати — не дотисніть до суверенітету!» — погрожував інший нардеп від Луганської області Василь Надрага (пізніше він працював міністром соцполітики в уряді Азарова).

«Ющенко, подивись на мене! Хіба я можу тебе злякатись? Та краще померти стоячи, аніж жити при тобі на колінах!» — драматизував ситуацію тодішній луганський губернатор Олександр Єфремов. Було схоже, що він і сам повірив у примари, намальовані антиющенківською пропагандою.

Додавала символізму подіям поява на з’їзді російських політиків, які за історичною традицією сприймалися регіональними елітами Донбасу як старші товариші. Головним гостем у Сєвєродонецьку був тодішній мер Москви Юрій Лужков, який на самому початку свого виступу нагадав присутнім про те, що Володимир Путін першим привітав Януковича з перемогою. Регіонали, очевидно, розраховували налякати Лужковим своїх опонентів і надати значимості своєму заходу. Однак присутність московського мера на з’їзді Януковичу не допомогла.

Відверто сепаратистські заяви і готовність донбаської еліти порвати країну на частини заради здобуття влади справили на українське суспільство погане враження. Якщо на Донбасі й у Криму населення справді було налаштоване здебільшого проросійськи, то в інших регіонах шантаж регіоналів та заклики до розколу були сприйняті негативно. Навіть ті українці, що не підтримували Помаранчеву революцію, не хотіли хаосу та збройного протистояння. І що найголовніше — на такий сценарій категорично не був згоден діючий на той момент президент Леонід Кучма.

Скільки б не проклинали з трибун у Сєвєродонецьку «апельсиновий підгодований шабаш» (так назвав у своєму виступі Помаранчеву революцію Юрій Лужков), фактично збори регіоналів були ще й серйозним закидом на адресу Кучми. Деякі промовці прямо ставили у провину чинному президенту те, що він не здійснив жорстких заходів до учасників опозиційних мітингів і не придушив протести. І реакція Кучми не змусила довго себе чекати.

Уже наступного дня, 29 листопада, Генпрокуратура та СБУ порушили кримінальні справи за фактом посягання на територіальну цілісність України, а також здійснення навмисних дій, спрямованих на насильницьку зміну та повалення конституційного ладу. І ці справи були порушені не за вказівкою Віктора Ющенка, який на той момент ніяких вказівок державним органам давати не міг. Карати організаторів Сєвєродонецького з’їзду збирався цілком легітимний, діючий президент Кучма.

Цей сигнал був сприйнятий регіоналами цілком однозначно. Донецька облрада поспішно переглянула своє рішення щодо проведення референдуму, рішення Луганської облради було оскаржене прокуратурою. З грудня Верховний суд України визнав результати другого туру президентських виборів недійсними і постановив провести повторне голосування. Після того, як ЦВК призначила дату повторного проведення другого туру виборів, у Донецьку та Луганську зрозуміли, що програли. Референдум про створення «Південно–східної держави» так і не відбувся.

Борис Колесніков, який ще зовсім недавно на повний голос закликав до розколу України і створення нової держави зі столицею у Харкові, швидко змінив свої плани і вже 10 грудня у Донецьку повідомив журналістам, що від ідеї проведення референдуму в січні 2005 року вирішили відмовитися.