Як Україна втрачала Донбас

«Ми звертаємося до Верховної Ради України з наполегливою вимогою негайно ухвалити закон про місцеві референдуми, який дозволив би жителям Донецької області висловити своє волевиявлення. Ми виступаємо за те, щоб російська мова мала статус регіональної у Донецькій області, що дозволить нашим громадянам вільно спілкуватися, вибираючи ту мову, яка їм більш зручна. Ми за економічно процвітаючий, самобутній Донбас у складі єдиної і сильної України! Ми засуджуємо розкольницькі заяви або заклики до відокремлення Донецької області від України! В умовах, коли економіка регіону перебуває в кризі, а матеріальне становище більшості жителів області стрімко погіршується, регіональна влада повинна мати можливість ухвалювати більш широке коло рішень», — говорилося у зверненні обласної ради.

Депутати намагалися використати заворушення, щоб у черговий раз спробувати виторгувати у центру більше повноважень для себе. Але з цього нічого не вийшло. Рішення облради розлютило «губарєвців». Натовп «народних ополченців» увірвався до будівлі і почав трощити все на своєму шляху. Депутатам довелося рятуватися втечею через запасні виходи. Колишнього губернатора Андрія Шишацького ледь не вдарили ножем, поки він проривався крізь ряди обурених прихильників Росії.

Представники влади раптово стали жертвами своєї ж політики. Довгі роки вони пропагували регіональну ворожнечу, лякали жителів Донбасу фашистами і переконували їх, що на західній Україні живуть нелюди та вороги. Коли ж вся ця пропаганда, нарешті, вилилася в масову істерію на донецьких вулицях, у ролі ворогів раптово опинилися самі посадовці. Прихильники Губарєва обзивали їх зрадниками та прислужниками бандерівців за недостатньо радикальну позицію. В одну мить донецький Антимайдан, який створювався регіоналами для боротьби з політичними опонентами, перетворився для них на таку ж загрозу, як і Майдан у Києві.

Сили «губарєвців» були невеликими, проте міліція не перешкоджала їм і не стала захищати обласну раду. Сепаратистам вдалося зламати двері обладміністрації, захопити перший поверх і ввійти до сесійної зали. Пасивність правоохоронців стала приводом для звинувачення керівництва донецького МВС у саботажі та співчутті погромникам. Міліцейські начальники пояснювали бездіяльність своїх підлеглих деморалізацією та небажанням бити протестувальників після подій на Майдані. У реальності, напевно, мало місце і те, й інше.

Після того, як обласна рада розбіглася і відмовилася підтримати вимоги Губарєва, стало зрозуміло, що його план не працює. Ситуація зайшла в глухий кут. Уся надія про–російських активістів була на кримський сценарій, проте у російського керівництва щодо Донбасу були інші плани. Органи місцевої влади, які сепаратисти визнавали легітимними, поводили себе за принципом «і нашим, і вашим», однак підкорятися радикалам не збиралися. Та й самі радикали до кінця не розуміли, чого конкретно хочуть.

Автор цих рядків особисто був присутнім майже на всіх проросійських мітингах весни 2014 року в Донецьку і прекрасно запам’ятав атмосферу цих акцій. Промовці, які змінювали одне одного біля мікрофона, вигукували суперечливі заклики і висували взаємовиключні вимоги. Хтось наполягав на необхідності референдуму про федералізацію, хтось вимагав відокремлення від України і приєднання до Росії. Одні закликали «легітимного президента» Януковича повернутися, інші проклинали його за боягузтво та зраду і не хотіли його повернення. Павло Губарєв із трибуни то обіцяв, що підніме всім зарплати на 40%, як стане губернатором, то заявляв, що на його бік перейшли солдати у військових частинах Донецька. Кілька разів оратори на мітингах оголошували, що російська військова техніка вже перетнула кордон Донецької області, але потім ця інформація не підтверджувалася.

За кілька днів стало ясно, що перфоманс Губарєва потроху втрачає сенс. Війська РФ у Донецьку не з’явилися, кількість протестувальників зменшувалася. Декілька разів «губарєвці» захоплювали будівлю обласної адміністрації і піднімали над нею російський прапор, але не намагалися втриматися всередині і, зрештою, розходилися по домівках. 6 березня Губарєва заарештували і відвезли до Києва. На його захист під донецьким управлінням СБУ на мітинг зібралося лише декілька сотень людей.