Як Україна втрачала Донбас

«У разі невиконання наших вимог, подальшої ескалації громадянського протистояння та виникнення прямої загрози життю і здоров’ю населенню Луганської області залишаємо за собою право звернутися за допомогою до братнього народу Російської Федерації», — говорилося у рішенні сесії Луганської облради, яке з ґанку зачитав присутнім проросійським активістам Валерій Голенко. Депутат від Партії регіонів Арсен Клінчаєв підняв над будівлею обласної ради російський прапор і таким чином закріпив акт державної зради, вчинений колегами.

В обласній раді знайшовся тільки один депутат, що публічно виступив проти сепаратистської резолюції. Це був представник партії «Сильна Україна» Андрій Шаповалов. Виступаючи в залі, він закликав колег не допустити війни в Україні.

«Навіщо ви це робите? Середній вік депутата облради — 59 років, ви ж не підете воювати, підуть ваші діти й онуки. Я не буду голосувати за це звернення», — говорив Шаповалов. Активісти «Луганської гвардії» спробували заглушити його криками і свистом.

Другого березня виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов призначив нових губернаторів у Донецькій та Луганській областях. Донеччину очолив мультимільйонер Сергій Тарута, Луганщину — мало кому відомий Михайло Болотських, який зробив кар’єру військового та у системі цивільного захисту населення, а в 2012–2014 pp. був керівником Державної служби з надзвичайних ситуацій. І якщо на Таруту спочатку покладали великі надії, то Болотських був відверто провальною кандидатурою. Він давно не жив у Луганську і не мав там стійких політичних комунікацій — особливо з тими, хто міг би реально вплинути на ситуацію. Його авторитет та впізнаваність в області дорівнювали нулю.

У відповідь на це призначення «Луганська гвардія» на мітингу 5 березня проголосила «народним губернатором» свого лідера Олександра Харитонова. А вже за кілька днів події у Луганську перейшли у більш гарячу фазу.

Уранці 9 березня кількадесят жителів обласного центру з українською символікою прийшли до пам’ятника Тарасу Шевченку, щоб відзначити день народження Кобзаря. Але мирний мітинг пам’яті поета був атакований активістами Антимайдану. Частина антимайданівців, переважно чоловіки спортивної статури, прибули до міста організовано — автобусами. Транспорт було припарковано на сусідніх вулицях, а переодягалися та отримували інструктаж молодики в одному із дворів недалеко від ОДА під керівництвом Арсена Клінчаєва. За кілька днів СБУ зробила заяву про те, що Клінчаєв залучив для штурму ОДА приблизно 150 «тітушок», кожному з яких обіцяли по $150 за таку роботу.

Кількість нападників значно перевищувала кількість про–українськи налаштованих громадян, і люди були змушені рятуватися втечею. Міліція не перешкоджала зіткненням і байдуже спостерігала за тим, що відбувалось.

На цьому активісти Антимайдану не зупинилися і під керівництвом Харитонова та Клінчаєва рушили на штурм обласної адміністрації. Як і в Донецьку, головним ворогом сепаратистів було оголошено призначеного з Києва губернатора, якого вирішили повалити. Прорвавшись до будівлі, представники «Луганської гвардії» та «Молодої гвардії» розгромили приймальню, зайшли до кабінету голови Луганської ОДА та змусили Болотських написати заяву про звільнення. На флагштоці перед будівлею знову підняли російський триколор та червоний прапор. Після цього Анастасія Пятерікова озвучила звернення до Януковича і Путіна з проханням «врятувати південний схід України від терору».

«Шановні президенти Віктор Федорович Янукович та Володимир Володимирович Путін, ми, громадяни України, Луганської області, і, практично, всього Південного Сходу України, закликаємо вас вжити заходів для нашого захисту від розпочатого терору з боку київської хунти!» — говорилося у зверненні.