Ярмарок суєти

Цю промову, з якої Френсіс чув тільки два останні ре­чення, Доббін виголосив, ходячи туди й сюди по Боомп’єс у Роттердамі. «Батавець» стояв у порту. Доббінові було видно те місце на юті, де він сидів з Еммі на» початку своєї щасливої подорожі. Що Дому хотіла сказати та місіс Кроулі? Ет, байдуже! Завтра, він уже буде в морі, плистиме в Англію — додому, до своїх обов’язків!-З початком липня невеличке придворне товариство Пумпернікеля розпадалося: члени його, як заведено в німців, роз’їздились по численних курортах, де вони пили міне­ральні води, каталися на віслюках, хто мав гроші і ба­жання,— грали в азартні ігри в редуті, з сотнями таких самих курортників переїдалися за табльдотом і так гаяли літо. Англійські дипломати їздили в Тепліц і Кіссінген, їхні французькі суперники замикали свою diancellerie /Канцелярію (франц)/ і мчали на свій улюблений Гентський бульвар. Найясніша можновладна родина також вирушала на води або усаміт­нювалась у своїх мисливських володіннях. Виїздили всі, хто хоч трохи претендував до приналежність де вищою світу, і з ними, звичайно, й придворний лікар доктор Тлаубер та його дружина-баронеса. Купальний сезон найприбутковіший у докторовій практиці: він поєднував приємне з корисним і, здебільшого вибираючи Остенде, куди наби­валося багато німців, лікувати себе і свою дружину «зану­рюванням», як він казав, у море.

Багатий пацієнт Джоз був для Глаубера справжньою дійною коровою, і він дуже легко вмовив бенгальця пожити літо в цьому огидному портовому місті задля здоров’я са­мого Джоза і здоров’я його чарівної сестри, яке справді дуже підупало. Еммі було байдуже, куди їхати. Джорджі застрибав з радощів, коли почув; що вона вирушають у дорогу. Бекі, певна річ, також їхала з вами, зайнявши четверте місце в чепурній кареті, яку собі придбав. Джоз; двоє служників приліпилися на передку. Бекі трохи побоювалась, що може зустріти в Остенде друзів, яким недовго буде розповісти про неї всякі негарні речі. Але дарма! Вона досить сильна і не дасть себе скривдити. Вона знайшла собі такий міцний якір в особі Джоза, що тільки неабияка буря могла б зірвати її з місця.

Випадок з пор­третам-доконав бенгальця. Бекі зняла зі стіни свого слона і сховала його до скриньки, яку їй колись давно подарувала Емілія. Еммі також вирушила в дорогу зі своїми «па­рами» — двома портретами,— і нарешті товариство розта­шувалося в дуже дорогому й незручному готелі в Остенде.

Тут Емілія почала приймати морські купелі, намагаю­чись узяти з них якусь користь; і хоч десятки людей, знайомих з Бекі, проходили повз неї, не кланяючись, місіс Осборн, що всюди з’являлася разом з нею і нікого тут не знала, й гадки не мала про таке ставлення до своєї приятельки, яку вона розважно взяла собі в компаньйонки; сама ж Бекі не вважала за потрібне пояснювати їй, що відбувається перед її невинними очима.

А втім, декотрі знайомі місіс Родон вітали ї досить радо— може, навіть з більшою радістю, ніж вона того бажала. Серед них був майор Ледар (що не належав до жод­ного полку) і капітан Шулер ( колишній стрілець) ; їх мож­на було щодня зустріти на набережній, де вони курили й пасли очима жінок. Вони швидко потрапили до гостин­ного столу й вибраного товариства містера Седлі. Власне, вони не визнавали ніяких відмов: уривалися в помеш­кання, байдуже, була вдома Бекі чи ні, заходили до ві­тальні місіс Осборн, наповнювали весь дім неприємним духом своїх костюмів і вусів, називали Джоза «старим цапом», робили наскоки на його обіди й реготали та пия­чили цілими годинами.

Що це може означати? — питав Джорджі, який не любив цих джентльменів.— Я чув, як майор учора сказав місіс Кроулі: ні, Бекі, вам не вдасться самій облупити старого цапа. Лишіть і нам якусь кісточку, хай йому біс, а то я вам підставлю ногу!» Що він цим хотів сказати, мамо?-Майор? Не називай його майором! — мовила Еммі.— Справді, не знаю, що він мав на думці.

Присутність Ледара і його приятеля викликала в цієї маленької леді невимовний жах і відразу. Вони казали їй п’яні компліменти, поїдали її масними очима за столом, а капітан залицявся до неї. Емілію вивертало від тих ком­пліментів, і вона намагалась не зустрічатися з ним, коли поряд не було Джорджа.

Ребека — треба віддати їй належне — ніколи не дозволяла цим добродіям залишатись на самоті з Емілією. Ма­йор тоді теж був вільний і заприсягся, що здобуде її.

Двоє, негідників змагалися між собою за цю невинну істоту, від­биваючи її один у одного за її ж таки столом. І хоч Емілія не знала, які плани ці мерзотники мали щодо неї, але від­чувала в їхній присутності страх та болісну ніяковість і палко хотіла одного — втекти.

Вона просила, благала Джоза повернутися додому. Та де там! Йому було важко зрушити з місця, його втримував лікар, а може, й ще чиїсь віжки. Принаймні Бекі не праг­нула до Англії.