Ярмарок суєти

Нарешті Еммі зважилася на рішучий крок — кинулася сторч головою у воду. Вона написала листа одному своєму приятелеві, що жив за морем, листа, про який нікому не сказала, якого сама віднесла під шаллю на пошту; вона нічим себе не зрадила, тільки дуже почервоніла й збенте­жилась, коли побачила Джорджі, що вийшов їй назустріч, а ввечері довго цілувала й обіймала його. Повернувшись з прогулянки, вона вже не виходила зі своєї кімнати. Бекі вирішила, що її налякали майор Ледар і каштан.

«їй не можна тут залишатися,— міркувала Бекі.— їй, дурненькій, треба їхати звідси. Вона й досі скиглить за тим йолопом, що вже п’ятнадцять років як загинув (так йому й треба.). Їй не можна виходити заміж за жодного з цих негідників. Яка ж погань той Ледарі Ні, вона по­винна одружитися з бамбуковим ціпком; я сьогодні ж таки влаштую цю справу».

Отож Бекі понесла до спальні Емілії чашку чаю й за­стала приятельку смутну й знервовану в товаристві її пор­третів. Бекі поставила чашку на стіл.

Дякую,— мовила Емілія.

Слухай, Еміліє,— почала Бекі, походжаючи по кім­наті й доглядаючи на неї ласкаво й водночас зневажли­во.— Я хочу з тобою поговорити. Ти мусиш виїхати звідси, звільнитися від нахабства цих чоловіків. Я не бажаю, щоб вони глумилися з тебе, а ти набачишся від них усього, якщо залишишся. Запевняю тебе: вони мерзотники, їм місце на каторзі. Байдуже, звідки я знаю їх. Я знаю всіх. Джоз не може тебе оборонити, він надто слабкий, і йому самому треба оборони. Ти в життєвих справах безпорадна, як не­мовля. Ти повинна вийти заміж, а то пропадеш разом зі своїм незрівнянним сином. Тобі треба чоловіка, дурненька, і один з найкращих джентльменів, яких я будь-коли бачила, сотні разів пропонував тобі свою руку, а ти його відштовхнула, черства, нерозумна, невдячна себелюбко!-Я старалась... старалася з усієї сили,— благально мо­вила Емілія,— їй-богу, старалася, Ребеко, але не можу за­бути...— і вона не докінчила фрази, звівши очі на портрет.

Аякже, не можеш забути його! — крикнула Бекі.— Того самозакоханого хвалька, невихованого, вульгарного дженджика, нікчемного йолопа, який не мав ані розуму, ані добрих манер, ані серця! Та він проти нашого знайо­мого з бамбуковим ціпком — усе одно що ти проти коро­леви Єлизавети! Таж ти йому набридла, і він, певне, був би кинув тебе, якби той Доббін не змусив його дотримати слова. Він сам мені признався в цьому. Він ніколи тебе не любив. Увесь час глузував з тебе, я сама чула, й освідчився мені в коханні через тиждень після того, як одружився з тобою.

Це брехня! Це брехня, Ребеко! — крикнула, схопив­шись, Емілія.

Дивися ж, дурненька,— мовила Ребека тим самим неприємно добродушним тоном і, діставши з-за пояса па­пірця, розгорнула його й кинула Еммі на коліна.— Ти знаєш його руку. Він написав мені цю записку... хотів, щоб я з ним тікала... передав її мені перед самим твоїм носом за день до того, як його вбили... так йому й треба!—вигукнула Ребека.

Еммі не слухала її, вона дивилася на листа. Це була та сама записка, яку Джордж вклав у букет і дав Бекі на бенкеті в герцогині Річмонд. Усе було так, як казала Бекі: той шаленець пропонував їй тікати.

Еммі похилила голову і, мабуть, востаннє, коли їй нале­жить плакати на сторінках цієї повісті, вдалася до сліз. Голова її впала на груди, кулаки помандрували до очей, і в такій позі вона віддалася своєму горю. Бекі стояла й дивилася на неї.

Хто збагне ці сльози, хто скаже — солодкі вони чи гіркі? Чи вона сумувала, що ідол її життя впав і розбився в друзки біля її ніг, чи обурювалася, що її лю­бов зазнала такої наруги, чи раділа, що зникла перепона, яку скромність спорудила між нею і її новим, справжнім почуттям? «Тепер ніщо мені не заважає,— подумала во­на.— Я вже можу кохати його всім своїм серцем. Ох, і я кохатиму, кохатиму його, аби тільки він мені дозволив, аби тільки вибачив мені!» По-моєму, саме це почуття перева­жило всі інші, що тоді хвилювали її ніжне серце.

І справді, Еммі плакала не так довго, як сподівалася Бекі, що заспокоювала й цілувала товаришку,— рідкісна ознака співчуття в боку місіс Бекі. Вона упадала біля Еммі, мов коло дитини, навіть гладила її по голові.

А зараз візьмемо перо, чорнило й напишемо йому, щоб вія негайно приїздив,— нарешті вказала вона.

Я... я вже написала йому сьогодні вранці,— спале­нівши, призналася Емілія.

Бекі аж вереснула зі сміху.

— «Un biglietto,— заспівала вона, наче Розіна,— ессоїо quà!» — її пронизливі трелі покотилися луною по всьому буднику.

Вранці третього дня після цієї сценки, хоч надворі хлющів дощ і було вітряно, а Емілія цілу ніч майже не спала, дослухаючись до ревіння бурі і співчуваючи всім мандрів­никам на морі й на суходолі, вона все ж таки встала рано й захотіла прогулятися з Джорджі по набережній. Дощ бий їй в обличчя, а вона походжала туди й назад і все диви­лася на захід, на темну лівію обрію понад важкими валами, що з гуркотом і піною вдарялась об берег. І мати, і син майже не розмовляли: лише зрідка хлопець співчут­ливо й поблажливо озивався до своєї принишклої супутниці.