Інтуїція

Я розумів, що втриматись у цій внутрішній фортеці зможу якусь хвилину-другу, поки охорона не вивалить двері або не почне стріляти. Інстинкт самозбереження підказував мені, що треба миттєво приймати рішення.
Але насамперед я випорожнився і мені справді стало легше.
Як звідси вибратися? Ще мить - і мене знову схоплять. Що це означатиме? В кращому випадкові - нудні лекції професора, удари військовика і невизначене майбутнє, від якого можна було збожеволіти, бо я не пам’ятав свого минулого.
Я виглянув у вікно і побачив, що впритул до самого туалету нахилив гілля могутній дуб. Шуму в коридорі ще не було, але роздумувати я не мав часу. Інтуїтивно розумів: треба зважитися на щось, якщо хочу залишитися живим.
Обережно відхиливши віконну раму, що по-зрадницькому зарипіла, я встав на підвіконник і всім тілом ліг на широку лапу рятівника-дуба. Голова мені паморочилась, але треба було довести задумане до кінця. Я поповз, намагаючись дістатися до іншої гілляки, щоб уже з неї стрибнути на землю по той бік паркану. Мені це вдалося. Колючого дроту зі струмом тут не було, бо паркан примикав до службового приміщення. Але висота була добрячою, і я впав, боляче вдарившись і до крові роздерши долоні.
Поки я приходив до тями, почув, як за парканом зчинився справжній рейвах. Охоронці бігали туди-сюди. Лунав бабський голос Больбакова:
- Сволочи! Поймать преступника! Гады! Убью!
Я побіг порожньою в цей ранній час вулицею. Побіг - красиво сказано. Я зібрав рештки всіх своїх сил і почвалав якйнашвидше, наскільки міг це зробити, від осоружного мені закладу.
Але щось змусило мене зупинитися. Я інтуїтивно відчув, що треба оглянутися. Мені вдалося зробити це вчасно, бо я побачив, як повільно відчиняються масивні ворота в’язниці. Я розумів: ще мить - і звідти вискочать мої переслідувачі. Як зацькований звір, я шукав порятунку і вгледів його у великій дерев’яній скрині для сміття. Вибору не було, і я, заледве піднявши ляду, сховався там. Переслідувачі побігли далі. Я чув, як віддалялись їхні кроки.
Мій перший день волі розпочинався на смітнику.

28

Коли кроки переслідувачів стихли десь у кінці вулиці і я подумав про те, як маю вибиратися зі свого сховку, то почув шум двигуна якогось автомобіля. Відчуття небезпеки посилилося ще більше. А коли автомобіль (за потужністю звуку я визначив, що це була вантажівка) зупинився поруч із моїм несподіваним пристанищем, душа справді полізла до п’ят.
Водій надто довго, як на мене (хоча минуло, мабуть, не більше хвилини), копирсався в кабіні, аж поки не хряснули дверцята й не почулися важкі кроки змученої нелегким життям людини.
Втім, подібні відчуття я аналізував значно пізніше, а зараз усвідомлення своєї беззахисності цілком заполонило мої тіло й душу. Тіло знаходилось у замкненому просторі й не могло з нього вибратись, а душа теж не поспішала покинути грішне тіло. Якщо це так, то в мене був шанс на життя.
Секунди тяглися невимовно довго й здавалися знущанням над вічністю. І вже коли напруга досягла, мабуть, свого кульмінаційного моменту, важка покришка скрині для сміття відчинила вхід у широкий світ - і я зустрівся з поглядом мудрої людини.
Якими були очі цього низького сивоволосого чоловіка, я зафіксував у своїй пам’яті теж значно пізніше, а зараз відбувалося своєрідне змагання за життя в’язня чотириста тридцять першого. І коли покришка моментально впала, ніби припечатавши мене в труну, я подумав, що це змагання за власне життя мною вже програне.
Але знову хряснули дверцята кабіни і покришка відкрила мені дорогу в світ. Водій вантажівки, озираючись, сказав, не то просячи, не то наказуючи:
- Залізай у кабіну, лягай під ноги і не рипайся.
Ще не усвідомлюючи того, що мені хочуть допомогти, я, тим не менше, блискавично виконав цю команду і, боляче вдарившись головою об залізяччя, наглухо припаявся до дна кабіни, інтуїтивно відчуваючи в цьому своє спасіння.

29