Інтуїція

Я літав доволі високо і не бачив людей. Мені видавалося, що Бог, який ще вище, ніж я, теж не бачить людей, не знає, що вони взагалі існують, що в них є якісь проблеми, що вони вбивають одне одного, потерпають від голоду і нерозділеного кохання. Я гнав від себе ці атеїстичні думки, бо розумів, що мою свідомість паралізувало минуле, але нічого не міг вдіяти. Звичайно, хотілося вірити, що Бог усе знає, усе бачить і вершиться Його воля. Але віра моя була слабенькою, а дійсність, яку я бачив чи то з висоти пташиного лету, чи то з висоти власної душі, говорила зовсім про інше, ніж те, що мало би бути насправді, або в що увірували люди.
Я стрімко летів униз, намагаючись бодай самому собі довести Божу правду, відчував кожну краплинку води, кожну жилочку на листі, кожний подих вітру - але людей не бачив. Не могли ж вони, справді, в одну мить зникнути із земної поверхні! Тоді навіщо Бог сотворив живу природу без людей? Адже якщо немає людини, то все інше втрачає сенс. Чи, мислячи галактиками й інколи опускаючись до рівня планети, Бог не дуже і розуміє людину, якщо ми зовсім не розуміємо Бога? Повинен же тут бути взаємний зв’язок.
Якщо сказати, що я злякався, коли не побачив на земній поверхні людини, то це не відповідатиме дійсності. Звичайний людський страх не мав нічого спільного з тим почуттям, яке охопило мене. Це не був відчай чи байдужість до всього земного. Це був якийсь божественний внутрішній холод, коли людина вбирає в себе все і разом із тим відчуває себе часточкою всього навколишнього.
Бог у мені, і я - Бог. Із цим відчуттям пізнання чогось великого я прокинувся.

3

Найперше, що я побачив, коли розплющив очі, - це нахилене наді мною обличчя вродливої дівчини. В неї були сірі зі сталевим відблиском очі, в яких затаївся глибокий і давній сум; вічно вологі, як мені здалося, й пухкенькі губки видавали натуру, наполегливу в пристрасті; на лівій щоці була помітною приваблива цяточка, яку, очевидно, прагнув поцілувати кожний чоловік, котрий поважав себе і розумівся на жінках.
Після жахливого сну, коли я почав вірити у відсутність людей на землі, поява молодої незнайомки, в яку не гріх було закохатися, ставала справжнім дивом у моєму житті. В диво хотілось і не хотілося вірити. А найбільше мені не хотілося саме зараз перебувати на тому світі й усвідомлювати, що перед тобою лише банальний ангел, нехай і такий вродливий.
Здається, дівчина більше, ніж я сам, зраділа моєму поверненню до життя. Я ще не вірив у своє воскресіння, а вона знала це напевне. Її радість видавалася мені природною, завершеною і невимушеною. Нас ніщо не зв’язувало у попередньому житті, і особисто для мене було дивно, що так щиро можна радіти чужому щастю.
- Тату, він повернувся! - Вигукнула вона, і, здається, лише я один на цілому світі зрозумів, що вона мала на увазі.

4