Інтуїція

Старий говорив багато, як спецслужби і нишпорки всіх мастей і рангів безрезультатно розшукують мене, але дзуськи їм здогадатися, де мене треба шукати і де мене справді можна знайти. Непідроблена радість іскрилася з його очей, але я спостерігав за дівчиною. Чим більше радів її батько, тим більший сум я читав на її обличчі. Мені не була зрозумілою така її поведінка, хоча я би багато віддав, щоб зрозуміти суть того, що відбувається зараз в її душі.
Дівчина, очевидно, мала не лише незбагненний, але й твердий характер. Вона різко обірвала батька:
- Тату, годі теревенити! Ви колись продасте самого себе своєю щирістю. Людина тільки відійшла, а ви продовжуєте напомповувати її негативною інформацією.
Її слова були якимись дивними, нестандартними, ніби вичитаними з якоїсь книжки, але куди дивнішою стала поведінка батька. Зникли в одну мить його нещодавня радість, із якою він розповідав про те, як мене розшукують, і такий же нещодавній гнів, який він демонстрував декілька хвилин тому, коли своєрідно виховував доньку, а та безтурботно сміялась у відповідь. Я інтуїтивно відчув, хто тут грає головну скрипку. Батько, не дивлячись на його роль стосовно доньки й на те, що він став визначальним чинником у цьому життєвому епізоді, пов’язаному зі мною, все ж усеціло підкорявся цій юнці, зсередини якої йшла незрозуміла, але всевладна сила.
- Покажіть мені газету, де сказано, що мене шукають, - грізно сказав я, і знову здивувався сам собі. У звичних обставинах це говорило би про мою неповагу до господарів, недовіру до них. У мене не повинно було бути сумніву, що саме вони врятували мені життя, і все, про що вони говорять, - суцільна правда, навіть без натяку на фантазії. Але невідомий чоловічок, котрий вселився в мене, диктував мені свої правила гри, з якими я не погоджувався, проте нічого не міг протиставити.
Дівчина якось суворо, занадто суворо, як видалося мені, подивилася на мене, потім на батька і вийшла з кімнати. Я не знав, що й подумати і не смів сказати ні слова водієві сміттєвізки, і миттєвості життя тягнулися для мене невимовно довго.
За хвильку дівчина зайшла і простягнула мені декілька газет. Я ненароком торкнувся її руки і відчув, як сильний електричний заряд ніжності та кохання пронизав моє тіло.

9

Газети були свіжими, аж занадто свіжими, як мені видалося, буквально хрумтіли в руках, ніби нові гроші. Ця думка видалася мені абсурдною, але я не міг відігнати її від себе. Я подумав, що газети були видруковані моментально, за той мізерний час, поки я в наказовому порядку сказав, щоб мені дали газети, які б підтверджували той факт, що мене справді розшукують. Звичайно, так швидко газет не могли надрукувати. Цього не могло бути, бо цього не могло бути взагалі, як жартували древні філософи, а ми, не розуміючи суті цього виразу, внесли в нього якийсь комізм і статику.
Злий чоловічок, який вселився в мене, чомусь не давав читати мені всю газету, а змушував вихоплювати поглядом лише ті місця, які стосувалися мене.
Справді, в газетних замітках говорилося, що я здійснив втечу з виховного закладу. Подробиці не повідомлялись, але згадувалось, що допоміг мені в цьому другий секретар цека компартії республіки, з яким я колись навчався у вищій партійній школі. Про це смішно було читати, але спецслужби повідомляли, що їм вдалося розкрити широкомасштабну змову проти нинішнього режиму. Змовники були як у виховних закладах по цілій республіці, так і на волі. Заарештовано понад сто чоловік, які зізнались у скоєних злочинах. На допитах Володимир Больбаков, якого я поки що не згадав, сказав, що нитки змови тягнуться до капіталістичного Заходу, якому не подобається наш режим волі й справжнього розквіту людини. Саме такими словами про це було сказано, і не могло не викликати в мене іронічної посмішки. Насамкінець зазначалося, що одним із організаторів змови проти волелюбного режиму був я, але що спецслужбам вдалося натрапити на мій слід і що незабаром я буду впійманий.

10