Інтуїція

Читати газети мені стало нецікаво, бо завжди майже точно можна було спрогнозувати лише за першим реченням, про що далі йтиме мова. Я згадав, як колись нині вже покійний редактор газети, в якій я проходив практику, навчав мене, стверджуючи, що газета, власне, й повинна бути прогнозованою, як і її автори, а читач має право на те, щоб його не застали зненацька чимось таким, про що він навіть не здогадується. Мовляв, кожний має право відпочивати біля газети, а це дає газеті можливість існувати й бути завжди бажаною. Ми, молоді та ще крихкі пера, з іронією поставилися тоді до слів старого зубра в журналістиці, бо розуміли, що так писати не будемо. А тепер виходило, що слова редактора-вчителя збуваються, і вже нові учні, без мене і без таких, як я, точно виконують його вказівки.
Я почував себе зле, бо не наважувався піти до Софії й просто запитати в неї, що трапилось. Мені здавалося, що якщо я зроблю це, то можу назавжди втратити дівчину. Звичайно, це все були дурниці, але я тоді був у цьому впевнений.
Навіть Шарик, здається, з осудом дивився на мене, а коли я зустрічався з ним поглядом, то він навіть не збирався втаювати своєї ворожості до мене, хоча коли недавно поруч була Софія, показував свою щирість і навіть відданість мені.
Злий чоловічок, який вселився в мене, нашіптував, щоб я не рипався і спокійно сидів на місці, читаючи газети. Але інтуїція, можливо, на цей раз зрадлива, підказувала мені, що треба підвестися й піти до будинку, якщо я не хочу втратити те, що не повинен втрачати.

17

Я підвівся, відчуваючи силу, і Шарик, заохочуючи мене до більш рішучих дій, вдячно замахав хвостом. Я поволі йшов до будинку, хоча мені хотілося бігти, незважаючи на кволість. Я навіть уявив собі, як зараз просто підійду до Софії, обійму її, нічого не кажучи, поцілую, а там - будь що буде.
Мабуть, я йшов занадто тихо, як зрадливий кіт, бо Софія не почула мене. Зате я почув, як вона розмовляла з кимось по телефону.
- Богданчику, я завтра буду в місті, тобі нічого хвилюватися.
У слухавці щось у неї запитали, і Софія, трошки з напругою, як мені видалося, відповіла: “Так”. Я чомусь подумав, що невідомий Богдан запитав у неї, чи кохає вона його, і дівчина дала ствердну відповідь.
Усе так просто, а я мало не пошився в дурні. Вона кохає іншого. У ту мить я ще не знав, чи мені стало легше, чи набагато важче.
Що ж, тепер у мене не було сенсу таїтися. Все вирішилося саме по собі.
Я увійшов у будинок. Софія вже не розмовляла по телефону і намагалася не зустрічатися зі мною поглядом. Я не вдавав із себе ображеного, але намагався виглядати байдужим. Щось запитав у дівчини, вона однозначно і сухо мені відповіла, а потім пішла до себе. Я почвалав до своєї кімнати з наміром читати осоружні газети, щоб якось забити свої думки непотрібним, аби не думати про Софію. Але в мене це виходило занадто погано, і я відчував, що з кожною хвилиною втрачаю здоров’я у буквальному розумінні цього слова. Дівчина не виходила у мене з голови. Злий чоловічок нашіптував мені, щоб я пішов до неї, був чоловіком, розставив усі крапки над “і”, але я навіть не думав його слухати.

18

Час спливав повільно. Я лежав на ліжку і просто дивився у стелю, нічого не бачачи. Думки про Софію були невиразними, ніби тупий біль. Шарик лежав на підлозі біля ліжка і був всеціло на моєму, а не на її боці. Принаймні я так відчував, і щось подібне до злорадства народжувалося в моїй душі.
Наступив вечір. Софія покликала мене їсти. Я мовчав. Вона заглянула до кімнати, повторила запрошення, але вже так тихо і винувато, що мені стало шкода її. Проте я вирішив зіграти свою роль до кінця і сказав, що їсти не хочу. Вона постояла хвильку на порозі й вийшла, не знаючи, що має робити з вередливою дитиною, тобто зі мною.
А я твердо вирішив, що завтра ноги моєї тут не буде. Це було авантюризмом із мого боку, бо я прекрасно розумів, що якщо піду звідси, то стану легкою здобиччю нишпорок. Але й залишатися тут я не міг. Я вирішив цілком і повністю віддати свою долю в руки Богу, який, здається, зовсім не помічає людей, як це мені недавно приснилося, й не дуже переймається їхнім існуванням. Коли я був дуже злий, атеїст так і пер із мене, але в звичній ситуації я, звичайно, вірив у Бога, хоча церковні обряди були мені не до снаги.
Вже би мав прийти з роботи старий, і я би з ним поговорив, щоб не виглядати дурнем у цій ситуації. Але водій сміттєвізки десь затримувався і я подумав, що з ним могло щось трапитися.
Шарик пішов від мене, мабуть, шукати їжу, бо дружба дружбою, а їсти хочеться. Софії не було чути, і я заснув.

19