Інтуїція

Часу для роздумів не було. Вороги, які хотіли поцупити моє життя, наближалися до мене. Шарик, сумно подивившись на мене (була ніч, я нічого не бачив, але відчув його погляд), вистрибнув у відчинене вікно. Пролунало декілька пострілів, але, на щастя, кулі не влучили у мудрого пса, бо не було чути його скавуління. А, може, його вбили відразу, тому я не встиг нічого почути? Але тут пролунав чийсь глухий басок: “Втік, зараза!” - І я з радістю поліз у свій таємний сховок.
За ці декілька днів, коли Софії не було, старий відгодував мене добряче, так що аж сперло дух, коли я зачинив ляду за собою. Я міг лежати лише на спині у суцільній темені. Не було змоги ворушити ні руками, ні ногами, перевернутися на бік. Ні, звичайно, все це можна було робити, але за однієї умови: якщо я хотів розпрощатися з життям.
Через якусь хвилину-другу вони, мої вороги, вже були в кімнаті. Судячи з їхніх голосів і тупоту ніг, я зрозумів, що їх не менше чотирьох-п’яти.
- Він тільки що був тут, - почувся той же глухий басок, що належав, мабуть, старшому із них. Я тільки іронічно усміхнувся, віддаючи належне його здогадливості: постіль зім’ята, зберігає ще моє тепло.
Видимої моєї присутності в кімнаті не було, і вони розбіглися по всій хаті, шукаючи людину-невидимку. Пошуки мене в неіснуючому просторі не могли дати бажаних результатів, і я, якби міг, розреготався би, але змушений був стримуватися.
Чоловічок, який вселився в мене, занепокоївся. Йому хотілося підняти ляду, здатися на милість переможцям. Дідька лисого я дозволю йому це зробити, бо хоч мова йшла про моє друге “я”, все ж, власне, я був головним, і все остаточно вирішував лише я, а не отой гнилий чоловічок.
Вороги бісилися з люті, не знайшовши мене.
- В хаті повинна бути якась потаємна схованка, - спокійним тоном заговорив глухий бас. - Шукайте!
Отой спокій, якась внутрішня сила насторожили мене, і я почав сумніватись у впевненості Софії, яка переконувала, що ніхто не зможе знайти її схованку.
Нишпорки послухалися свого командира і розбіглися по всій хаті. Сам господар глухого басу, я відчував це, залишився в кімнаті. Він ходив із кутка в куток, лише рипіла чи то підлога, чи то його чоботи. Звуки були глухими, і я міг лише здогадуватися, що відбувається за межами мого добровільного ув’язнення.

24

Так тривало доволі довго. Можливо, мені так видалося, бо час був спресований у просторі.
Раптом я відчув, як страх став пронизувати все моє тіло. Ще якусь хвилину тому я насміхався зі своїх ворогів, потім став сумніватись у власній безпеці, а тепер - я фізично відчув цю мить - страх паралізував мене.
Злий чоловічок усередині задоволено потирав руки і нашіптував, що від долі в’язня за номером чотириста тридцять один мені нікуди не втекти, і аж нарешті я второпав, що в мені сидить мій найлютіший ворог, можливо, ще більший, ніж той, хто ходить наді мною.
Але на філософські роздуми не було часу, бо кроки несподівано припинились. Я відчував, як покриваюся потом, але разом із тим радів, що страх хоча ще й не зник, але поволі відпускає мене.
Інтуїтивно я відчував внутрішню боротьбу з володарем глухого басу. Чи відчував те саме мій суперник, я не знав.

25