Інтуїція

Я не відразу второпав, коли це почалося, але зрозумів, що він дивиться на мене. Це було неправдоподібним, бо він нічого не міг бачити, але відчуття було не з приємних.
Я почув, як він зі всією силою, що була у нього, відсунув ліжко. Проте страху як такого в мене вже не було, а з’являвся азарт боротьби зі смертельно небезпечним ворогом. Мабуть, якби я міг це побачити, в мене був би такий же вираз обличчя, як у старого, коли він, мов обкурений наркоман, розповідав мені про пошуки особливо небезпечного в’язня номер чотириста тридцять один.
Володар глухого басу спочатку пройшовся чобітьми по місцю, де стояло ліжко, вистукуючи каблуком кожний крок, потім став рачкувати, як дитина, що вчиться ходити, вилизуючи долонями кожний сантиметр долівки. У нього нічого не виходило, бо лише втаємничені - я і Софія - знали, як дістатися до схованки. Я вірив Софії безмежно і дихав хоча й не на повні груди, але нормально, не боячись, що мене почують.
За цим заняттям володаря глухого басу застали його підлеглі.
- Товаришу Богдан, - відрапортував один із них, - його ніде немає, ми облазили всю хату.
Коли злий чоловічок усередині мене подумав, що таємницю ось-ось буде викрито, командир нишпорок різко підвівся на ноги, лютий не від того, що не знайшов мене, а від того, що його в такій незграбній позі угледіли підлеглі.
- Він тут! - Як поранений звір, гарчав володар глухого басу. - Я відчуваю це нутром! Шукайте, чорт би вас забрав! Ми не підемо звідси, доки не знайдемо його!
Тепер я був абсолютно переконаний у тому, що вони мене не знайдуть. Все впиралося лише в проблему часу: коли вони підуть звідси і я зможу вибратися на волю.
Мої вороги порпалися по цілій хаті, а я, здавалося, зовсім не звертав на них уваги, хоча, мабуть, це було не так, бо все-таки намагався вловити кожен підозрілий рух і голос.
Я думав про старого, який здав мене. Тепер я розумів, як тиждень він мучився, виношуючи план помсти мені за Софію. Я не бачив своєї жодної вини в тім, що Софія довірилась мені, а я її покохав. Але внутрішнє єство її батька мені стало зрозумілим. Якась дика ревність до доньки, помножена на ненависть до існуючого режиму і зведений у квадрат страх за її та своє життя - все це дивним чином перемішалося в мізках водія сміттєвізки, зробило його божевільним, небезпечним для суспільства, поставило в його уяві всі людські цінності з ніг на голову. Принаймні, так я тоді думав, і злий чоловічок, змушуючи мене сумніватись у власному присуді, дивним чином погоджувався зі мною, тим самим компенсуючи свою поразку у моєму нещодавньому двобої з володарем глухого басу.

26

Богдан! Інтуїтивно я відчував, що це саме той Богдан, із яким Софія розмовляла по телефону і змушена була признатися йому в коханні, відповідаючи на пряме запитання. Але потім те, що трапилося між нами вночі, доводило мені, що Софія кохає мене. Звичайно, я тішив себе ілюзіями, що існує дуже мала ймовірність знаходження, власне, того Богдана тут, наді мною, але серце, мозок, відчуття - все підказувало мені, всупереч позиції гидкого чоловічка, що сидів усередині, що це Богдан, з яким змушена бути Софія, аби врятувати життя собі, батькові та й, зрештою, мені. Деякі суперечності не вписувалися в логіку моїх роздумів, але тоді я не надавав цьому надзвичайно важливого значення, поглинутий власними переживаннями.
Здається, я зовсім забув про небезпеку, яка чатувала на мене, і намагався уявити, як виглядає цей Богдан. Він видавався мені низьким і товстим, з грубими губами, невиразним обличчям, у формі, що зовсім не пасувала йому. Чоловічок усередині мене гаряче заперечував, стверджуючи, що якби я був на місці Софії, то неодмінно би закохався в Богдана. Звичайно, я не міг повірити у такі нісенітниці, хоча чоловічок переконував мене, що уніформа дуже личить Богданові й саме завдяки цьому в нього закохалося безліч дівчат, але він зупинив свій вибір саме на Софії.

27