Історія держави і права України : підручник.

Засідання копного суду проходили на заздалегідь визначеному місті - «коповищі», в присутності священика (під час складання учасниками присяги) та представника державної адміністрації - возного, який складав протокол та донесення в державний (гродський) суд для запису рішення в актові книги. Копні суди розглядали цивільно-правові, сімейні справи, а також справи про кримінальні, переважно майнові, злочини. Судили, керуючись звичаями (здоровим глуздом), а в разі потреби могли посилатися на закон.

Характерно, що копні суди проводили широке коло слідчих дій, які, зазвичай, покладалися на «гарачу копу» (групу сусідів потерпілого): опит або вивідування, оглядання, гоніння сліду, звід, трус, допит, здійснювали розшук обвинуваченого та ін. Під час судового слідства з метою «домучитися признання» допускалося застосування проб (мук) биттям, вогнем і розтягуванням на колесі. Але «мучити можна було до вечора, не переносячи на другий день й не переходячи за певні межі - не охромити або до смерті не замучити». Рішення копного суду виконувалися звичайно «завитою копою».

Найбільший розвиток копних судів припадає на першу половину XVI ст. Після Люблінської унії 1569 р. та юридичного закріпачення селянства Третім Литовським статутом 1588 р. копні суди поступово було замінено доменіальними судами феодалів. Однак, як свідчать численні джерела, вони існували ще й у XVII - на початку XVIII ст., зокрема, на Правобережжі.

Після Бєльського сейму 1564 р., коли під натиском шляхти магнати зреклися права на привілейовану підсудність, відбулася судова реформа. Великим князем була створена нова система державних судів:

Гродські (замкові) суди, де розглядалися кримінальні справи усіх вільних станів (шляхтичів, міщан, селян). Судочинство здійснював одноособово намісник, староста чи воєвода. За дотриманням формальної сторони судової процедури стежив замковий суддя, судові книги вів судовий писар. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

Земські шляхетські суди (шляхетські трибунали) обиралися шляхтою в кожному повіті. До їх складу входили судді, підсудки та писарі. Вони судили шляхтичів у всіх справах, крім значних кримінальних (убивство, розбій, підпал, зґвалтування тощо); засідання відбувалися тричі на рік і тривали два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до суду Великого князя.

Відповідно до Другого Литовського статуту 1566 р. в кожному повіті створювалися підкоморські суди, які розглядали земельні справи. Судочинство здійснював підкоморій, котрий призначався для кожного повіту Великим князем. Заступником його був коморник.

Джерела та риси права

На українських землях, що входили до складу Литовської держави, діяла досить строката система права. Спочатку, оскільки ці землі стояли на вищій правовій сходинці розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій. Основними чинними джерелами права деякий час були звичаєве давньоруське право та Руська правда. Великі князі й урядовці, не маючи, що протиставити розвиненій давньоруській правовій системі, змушені були дотримуватися «старовини» й «давності» при вирішенні справ, посилаючись на ці джерела.

Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку розвивалась у формі Привілейних грамот (привілеїв), щодо окремих питань, осіб, груп осіб, а пізніше - станів. Привілеї були: а) пожалувані, за якими надавались землі, шляхетські титули, посади та ін.; б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо; в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монастирям. Так, за привілеями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р., передбачалося створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали назву обласних. Наприклад, це привілеї, що надавали автономію українським землям: Київській - 1494, 1507, 1529 рр., Волинській - 1501, 1509 рр.

Важливими пам’ятками законодавства достатутової доби були Земські уставні грамоти. Серед них: Галицькій землі (1456 р.); Дорогочинській землі (1516 р.); Луцькій землі (1424 р.); Волинській землі (1501, 1509 рр.); Київській землі (1507, 1529 рр.). На відміну від привілеїв, що таки «заводили новину», вони підтверджували давні права українських земель. В них міститься чимало норм цивільного, кримінального й процесуального права попередньої доби, у тому числі й для доменіальних судів.

Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Новгородською та Псковською республіками, Лівонським і Прусським орденами, Московським князівством. Для українських земель особливе значення мали договори з Польщею 1385, 1401, 1413, 1569 років.