Історія держави і права України : підручник.

Магнати, в тому числі й українського походження, входили до складу сенату в сеймі Речі Посполитої, де користувались правом «вето». Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них феодалів. Самі ж вони користувалися правом широкого судового імунітету й підлягали юрисдикції лише королівського суду. У їхньому середовищі сформувався найвищий соціальний прошарок (магнати-сенатори), який був вирішальною політичною силою в державі. З представників цього стану сенатом кожних два роки призначалися 16 сенаторів-резидентів, із якими мав узгоджувати свої дії король.

Найчисленнішою групою феодального стану на українських землях була шляхта. Соціальне становище шляхти тривалий час було невизначеним і постійно змінювалося. Розрізненість і недостатня освіченість єднала значну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками - заможними селянами й міщанами. Протягом першої половини XVI ст. неодноразово здійснювалися намагання, спрямовані на те, щоб відокремити шляхту й підвищити її соціальний статус (1522 р.- постанова сейму про «вивід» шляхти; 1528 р.- перепис шляхти; 1545, 1552 рр.- складання списків шляхти під час ревізій-люстрацій замків і староств). Особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, позбавлялися шляхетства.

Економічним підґрунтям процесу відокремлення шляхти від інших станів став розвиток фільваркового господарства в Україні. На основі збірника литовського права «Устава на волоки» (1557р.) з метою впорядкування сплати податків всі землі поділялися на волоки - земельні ділянки від 18 до 21 га. Кращі землі включалися у фільварки - господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами, а малородючі ділянки передавалися у користування селянам, приписаним до маєтку.

В «Устава на волоки» зазначалося: «Фільварки хочемо мати, щоб вони були зведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти погані або неродючі були,- такі (ґрунти) наказати людьми осаджувати...».

Акти королівської влади стверджували право земельної власності виключно за феодалами. Нехтуючи право селянського землекористування, що було засноване на звичаях, «за давністю», феодали захоплювали кращі селянські наділи. При цьому вони посилалися на відсутність у селян «юридичного права власності».

Посилення політичної ролі та економіко-господарських функцій шляхти привело до встановлення режиму «шляхетської демократії». Низкою постанов сейму в 50-60 роках XVI ст. шляхта фактично була зрівняна в правах із магнатами. Запроваджуються представницькі станові органи шляхти - повітові сеймики, які обирали місцеві органи управління і послів на загальнодержавний сейм. Належність до шляхетського стану відтепер передавалась у спадок. Дарувати шляхетство мав право лише сейм, втрата ж шляхетського стану відбувалась за вироком суду або коли шляхтич поселявся у місті і займався там ремеслом чи торгівлею. Запроваджується єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Постановою сейму (1564 р.) були запроваджені спільні для шляхти і магнатів виборні земські суди, до юрисдикції яких належав розгляд усіх цивільних справ. Після Люблінської унії шляхетські права і привілеї були розповсюджені й на верхівку українських феодалів. Більшість же дрібних феодалів, які не спромоглися довести своє шляхетське походження, були поневолені королівськими намісниками й старостами. Дехто з них отримав статус «замкових слуг» чи «служилих бояр» і, володіючи невеличкими маєтками, був зобов’язаний виконувати військові, адміністративні й поліцейські функції.

Духовенство становило окрему суспільну верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. Належність до соціальної верстви духівництва була спадковою. Після утворення Речі Посполитої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейської церковної унії опинилася під загрозою повного знищення. Польська влада контролювала призначення на вищі церковні посади, віддаючи перевагу «слухняним» священнослужителям. Православних усунули від участі в управлінні державою, їх не призначали на вищі адміністративні посади на місцях. За умов посилення католицької експансії православна церква взяла на себе місію політичної репрезентації українського народу, охоронця національних прав і традицій.

Селянський стан вбирає в себе всі строкаті групи селянського населення попередньої доби. На українських теренах жили переважно селяни, які за правовим становищем поділялися на державних (проживали на королівських землях) і приватновласницьких (мешкали на землях феодалів чи церкви).