Історія держави і права України : підручник.

Тяглі люди повинні працювати по два дні кожного тижня, а влітку відбути чотири толоки, за це дати тиждень відпо чинку на Різдво Христово, тиждень на М'ясниці, тиждень на Великодень, а ті, що на роботу не з'являються, платити борг;

Арт.22. Про двірні огороди

Ставити до роботи підлеглих, як сонце сходить, а йти з роботи, як сонце заходить. А відпочинку тим, хто біля скотини працює, перед обідом — година, опівдні — година, ввечері — година, а котрі біля землі працюють, то відпочинку по півгодини (але у ті ж часи), відпочинок у святкові дні. А хто вранці на роботу не вийде, так на другий день відпрацю вати має стільки часу, скільки згаяв.

Арт.40. Про виловлювання риби в озерах

Уряд та невідничий не мають права забороняти нашим підлеглим ловити рибу в озерах та річках кригою, вудкою, пригубицею, сбором та іншими малими сітками; а з місяців квітня, травня, червня уряд та невідничий можуть заборонити ловити рибу в озерах тому, що вона розмножується, а щодо річок такої заборони немає.

Арт.41. Про скарги децького на підлеглих та про кривди, пограбування йому заподіяні

Убогий підлеглий (за голодних часів) засіявши ріллю на зиму, з якої буде годуватись, має сповістити урядові і війтові про причину своєї убогості зробивши це, з такого підлеглого податки не беруться аж до святого Яна, а якщо не зможе повернути все взяте до визначенного часу, то віддати усю його маєтність іншому без розпорядження урядового. А котра людина, не сповістивши урядника при війтові, втіче з наділу, його землю зі всією маєтністю, що залишиться, іншому віддати, а втікача уряд з війтом шукати повинні, якщо його знайдуть, а видати не схочуть, присягувати законом.

Якщо сам втікач буде знайдений, чи після того часу, що втік, повернеться, поселити його на пустому наділі. А якщо підлеглий, ображений урядовим чи війтом, вернеться назад, ревізор має довідатись про кривду та її причину, а вже потім дати дозвіл чи заборонити засівати та забудовувати наділ.

Арт.51. Про злодіїв та злочинців

Старости, державці щоб карали злодіїв та інших злочинців згідно статуту, не враховуючи те злодійство, що було скоєно колись, а маєтки злодіїв та злочинців ніхто інший, крім уряду, не має права забирати. Якщо є жінка і діти, землю залишити їм, а якщо немає, то іншу людину поселити.

А коли хтось помре, то з їхнього маєтку нічого не брати, а щоб місце не було порожнім, іншого поселити.

Тема 6. Правове становище українських земель у складі Речі Посполитої

Суспільний устрій

Актом Люблінської унії 1569 р. комплекс українських земель Великого князівства Литовського був вилучений із його складу і включений до Польського Королівства. Розпочався новий період перебування українських земель у складі Речі Посполитої. Польська експансія наклала певний відбиток на соціальну еволюцію українського суспільства. Замість численних, строкатих суспільних груп, у цю добу виокремлюється кілька дедалі більш суворо обмежених за правовим становищем суспільних станів.

Панівна верхівка суспільства (магнати й шляхта) являла собою соціальну базу полонізації українських земель. Здобувши за Люблінською унією право володіти землями на території Речі Посполитої, польські феодали почали просуватися на українські землі, витісняючи з них місцевих власників та захоплюючи незайняті території. Після Берестейської церковної унії (1596 р.) ще більшої інтенсивності набуває процес приєднання українських феодалів до польського панства й польської культури. . Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл земельних багатств на користь групи польських, литовських, а також українських феодалів (магнатів), які попри національне походження, належали до польської політичної еліти і являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої. За постановами сейму та королівськими універсалами магнатам-землевласникам роздаються земельні багатства Брацлавщини, Волині, Київщини та Лівобережної України. На цій території у XVI ст. створюються величезні латифундії, де безконтрольно панували магнати, які вважали себе «віце-королями» та «короликами». Феодальна анархія, що була так характерна для Речі Посполитої, на українських землях не знала ніяких меж. Польські феодали, об’єднавшись з українськими панами, почували себе в Україні ще більш незалежними від королівської влади, ніж на власне польській території.